Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Звичайно, болить!
Згодом:
— Що ти робиш із парасолькою?
— Затінок.
— Вибач, — каже вона, — мені холодно!
— Думаю, в тебе сонячний опік.
Згодом:
— Любий, — каже вона, — будь такий ласкавий і дай мені мазь від сонця, а якщо ти, любий, хочеш бути ще ласкавішим, можеш змастити мені спинку, але так, щоб не боляче, — казала вона, — глянь, які в тебе лабети! Ой!
Згодом:
— Не будь лихим, — каже вона, — тепер знову весь твій дим летить мені в обличчя, — каже вона, — і так завжди.
Згодом:
— Прошу тебе, — каже вона, — невже ти не можеш бути уважнішим? — А оскільки він не знає, що сталося, додає: — Ти завжди кидаєш на мене пісок, — каже вона. — А коли він запевнив, що тільки вітер міг підняти піщинки, які дошкуляють лежачій дамі, й намагався здути з її плеча ті прикрі піщинки, додає: — Облиш. — І запитує: — Чому ти йдеш плавати?
Як зовнішній спостерігач, якому довелося б почути такі уривки фраз, Свобода теж знає, що подружжя не тільки дійшло до невидимої точки, де вже треба прощатися, а й проминуло її, the point of по return[29], тепер ідеться тільки про те, хто здійснить прощання, щоб не стати його жертвою, і обидві сторони шукають лише приводу до великого гніву, який відбирає здатність діяти; вони знають про це: кохання, з яким треба попрощатися, з обох сторін уже не досить, щоб не бачити іншого наскрізь.
Новина:
Свобода хоче бачити Ендерліна й поговорити з ним!.. Не знаю, як він уявляє це собі, й коли Ліля розповіла мені про цю його забаганку, я замислено провів собі рукою по вустах. Розмовляти про що? Свобода пропонує: четвер, п’ятницю або суботу. Звичайно, я готовий, щоб догодити Ліні, але четвер не підходить ніяк, бо я, зрештою, маю роботу, й Ліля розуміє мене. Ліля взагалі проти тієї розмови, й це я теж розумію: вона не має потреби бачити разом Свободу й Ендерліна. На що він узагалі сподівається, запропонувавши цю розмову? Він не може жити з привидом, чую я. Мені шкода, що я регочу. Неважко організувати нашу зустріч утрьох, тільки трохи мороки, але буде вона марна. Мені жаль Свободу. Якби я відповів категоричним «ні», Ліля, можливо, була б удячна, але так не годиться, виникало б враження, ніби я ріжу по живому. Ну, гаразд! Але якраз тут мені спало на гадку, що, на жаль, і п’ятниця не підходить. І це аж ніяк не моя вигадка. Я й далі заявляю, що готовий, і коли Свобода й далі справді наполягатиме на зустрічі, що ж, я зайду при нагоді на аперитив. Чому аж на цілу вечерю? Я мало що можу сказати, я кохаю його дружину. Чому він удає, ніби не знає цього, й хоче, щоб я йому сказав? Його слова я можу собі уявити, а якщо він і досі такий спокійний, такий гідно інтелігентний і спромагається так приязно говорити, це все нічого не змінює в тому, що його дружина тепер кохає іншого. Адже це правда. Аперитиву, напевне, досить. У якомусь барі мені було б краще, але я розумію: я повинен побачити домівку Свободи й Ділі, наче я не знаю її. Ну, гаразд. Отже, зайду в суботу о шостій вечора. Свобода у відомому мені домашньому барі приготує нам віскі, віскі з льодом або содою, хто як хоче, а сам питиме мінеральну водичку. Можливо, Свобода не зрозуміє, що Ліля бачить у мені...
Прибій був не надто бурхливий, тільки дві або три збурунені хвилі заввишки в людину, що, піднявшись, оберталися шумом і піною, а коли я пірнув під хвилю й лишив позаду гуркіт прибою, котилися тільки великі та рівні хвилі без шумовиння, приємна плавба, я легко піднімався на хвилю, потім опускався й піднімався знову, верхівки хвиль інколи знову починали пускатися в безладний танок, але не бурунились, я плив, майже не докладаючи зусиль, долав безкінечні темно-зелені хвилі з шиплячими рюшами сонячних плям, і, якби не був сам, можна було б підтвердити, що ями поміж хвиль синьо-чорні з білуватими латочками піни. Одного разу я ковтнув води. Я був єдиним плавцем за глухим гуркотом прибою, що немов відгородив тишу, полудень і сліпуче сонце, але, здавалося, на нічному фіалковому небі. Вниз і вгору, і, коли хвиля підіймала, я бачив попереду на обрії пароплав, позаду плаский пляж із барвистими сонячними парасольками, не дуже далеко, та все-таки по той бік прибою, понад хвилями, що накочувались на берег і розбивалися, вкриті шумовинням, тріпотів на щоглі жовтий прапор, далі тягнувся суходіл,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш», після закриття браузера.