Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"

Дико чорніють поміж розбурханими хвилями обгорілі пні й камені на березі, що видався в ріку. Б’ючися об берег, підіймається вгору і падає вниз причалюючий човен. Хто з козаків насмілився гуляти в човні, в той час, коли розгнівався старий Дніпро? Видно, йому не відомо, що він ковтає, як мух, людей.

Човен причалив, і вийшов з нього чаклун. Невеселий він; йому гірка тризна, яку справили козаки над убитим своїм паном. Немало поплатилися ляхи: сорок чотири пани з усією зброєю й жупанами та тридцять три холопи порубані на куски; а решту разом з кіньми загнали в полон продати татарам.

По кам’яних сходах спустився він поміж обгорілими пеньками, вниз, де глибоко в землі викопана була у нього землянка. Тихо увійшов він, не рипнувши дверима, поставив на стіл, вкритий скатертиною, горщик і став кидати довгими руками своїми якісь невідомі трави; узяв кухоль, зроблений з якогось дивного дерева, зачерпнув ним води і став лити, ворушачи губами і роблячи якісь заклинання. З’явилося рожеве світло в світлиці; і страшно було глянути тоді йому в обличчя. Воно здавалося кривавим, глибокі зморшки тільки чорніли на ньому, а очі були, як у вогні. Нечестивий грішник! вже й борода давно посивіла, і обличчя пооране зморшками, і висох увесь, а все ще творить безбожний умисел. Посеред хати попливла біла хмара, і щось схоже на радість блиснуло в обличчі його. Та чому ж раптом став він нерухомий, з роззявленим ротом, не сміючи поворухнутися, і чому волосся щетиною піднялося на його голові? У хмарі перед ним світилося чиєсь дивне обличчя. Непрохане, некликане з’явилося воно до нього в гості; що далі, вирізнялося більше і втупило в нього нерухомі очі. Риси його, брови, очі, губи, все незнайоме йому. Ніколи за все життя своє він його не бачив. І страшного, здається, в ньому мало: а непереборний жах охопив його. А незнайома дивна голова крізь хмару так само нерухомо дивилася на нього. Хмара вже й зникла; а невідомі риси ще ясніше визначилися і гострі очі не відривалися від нього. Чаклун увесь пополотнів. Диким, не своїм голосом скрикнув, перекинувши горщик… Все зникло.

XI

— Заспокойся, моя люба сестро! — говорив старий осавул Горобець. — Сни мало коли говорять правду.

— Приляж, сестро! — говорила молода його невістка. — Я покличу бабу, ворожку, проти неї ніяка сила не встоїть. Вона виллє переполох тобі.

— Нічого не бійся! — говорив син його, хапаючися за шаблю. — Ніхто тебе не скривдить.

Похмуро, тьмяними очима дивилася на всіх Катерина і не знаходила слів. «Я сама накликала на себе загибель. Я випустила його». Нарешті вона сказала:

— Мені немає від нього спокою! От уже десять днів я у вас в Києві; а горя й на краплину не поменшало. Думала, буду хоч серед тиші вирощувати на помсту сина… Страшний, страшний привидівся він мені у сні! Боронь Боже і вам побачити його! Серце моє й досі б’ється. Я зарубаю твоє дитя, Катерино! кричав він, якщо не вийдеш за мене заміж… — і, заридавши, кинулася вона до колиски; а злякане дитя простягло ручки й кричало.

Кипів і лютився син осавула, почувши такі слова.

Розходився і сам осавул Горобець:

— Нехай спробує він, окаянний антихрист, прийти сюди; знатиме, чи буває сила в руках старого козака. Бог бачить, — говорив він, підводячи вгору прозорливі очі, — чи не летів я допомогти братові Данилові? Його свята воля! застав уже на холодній постелі, на якій багато, багато полягло козацького народу. Зате хіба не бучна була тризна по ньому? чи випустили хоч одного ляха живого? Заспокойся ж, моя дитино! Ніхто не посміє тебе скривдити, хіба ні мене не буде, ні мого сина.

Кінчивши слова свої, старий осавул підійшов до колиски, і дитя, побачивши на ремені в нього у срібній оправі червону люльку й гаман з блискучим кресалом, простягло до нього рученята і засміялося.

— У батька піде, — сказав старий осавул, знімаючи з себе люльку і віддаючи йому, — ще з колиски не встав, а вже думає курити люльку.

Тихо зітхнула Катерина і почала гойдати колиску. Умовилися перебути ніч разом, і трохи згодом поснули всі. Заснула й Катерина.

У дворі і в хаті все було тихо; не спали тільки козаки, що стояли на варті. Враз Катерина, скрикнувши, прокинулася, і за нею прокинулися всі. «Він убитий, він зарізаний!» — кричала вона і кинулася до колиски. Усі обступили колиску і, скам’янівши від страху, побачили, що в ній лежало неживе дитя. Жодного звуку не промовив ніхто з них, не знаючи, що й думати про нечуваний злочин.

XII

Далеко від Українського краю, проїхавши Польщу, проминувши і багатолюдне місто Лемберг[123], ідуть рядами високоверхі гори[124]. Гора за горою, неначе кам’яними цепами, перекидають вони вправо і вліво землю і обковують її кам’яною товщею, щоб не просочилося шумне й буйне море. Ідуть кам’яні пасма у Валахію і в Седмиградську область[125], і громаддям застигли у вигляді підкови між галицьким і угорським народом. Немає таких гір у нашій країні. Погляд не зможе охопити їх; а на вершину деяких не ступала й нога людська. Дивний і вигляд їх: чи не