Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

Затим подумала про Дональда з Гельґою.

— Здуриш мене раз — ганьба тобі, — кажу я просто так, коли сиділа там і махала ногами так близько до прибулих хвиль, шо їх мені деколи забризкувало грудками піни. — Здуриш два — ганьба мені.

Але вона мене ні разу не здурила… очі її мене не дурили.

Пам’ятаю, як якось мені стрілило — одного дня в кінці шістдесятих то, здається, було, — шо я їх ні разу не виділа, жоднісінького разу, відколи дивилася, як той жеребець вивіз їх на материк тогди в липні 1961-го. І то мене шось так стривожило, шо я порушила своє давнє правило ніколи про них не говорити, якшо Віра не згадає перша.

— Віро, як там діти? — спитала я її — слова мені зірвалися з язика скоріше, ніж я про них подумала, — Бог-свідок, так вони просто й вискочили. — Як вони там насправді?

Пам’ятаю, шо вона тогди сиділа у вітальні, в’язала в кріслі коло еркерів, і як я спитала, вона перестала то робити й подивилася на мене. Того дня сильно сонце світило, заліплювало їй лице ясною потужною смугою, і шось було страшне в тім, як вона виглядала, таке страшне, шо якусь секунду я думала, шо закричу. Як той гін мені минув, я зрозуміла, шо то її очі. У неї були глибоко посаджені очі, чорні кола в тій смузі сонця, де всьо друге було яскраве. То були його очі, як він дивився на мене з дна криниці… як чорні камінчики чи вуглинки, забиті в біле тісто. В ті пару секунд я ніби мару ввиділа. Далі вона троха порухала головою, і то знов була Віра, сиділа й виглядала так, гейби вчора забагато випила. Якби так, то би був не перший раз.

— Відверто кажучи, Долорес, не знаю, — сказала вона. — Ми як чужі.

То всьо, шо вона сказала, а більше й не треба було. У всіх тих історіях, які вона розповідала про їхні життя, — видуманих історіях, тепер я знаю, — не було стілько, скілько в тих трьох словах: «Ми як чужі». Багато часу, шо я сьогодні просиділа в Сіммонсовім доку, я думала про то, яке ж то страшне слово. «Чужі». Від самого звуку мене аж трясе.

Я сиділа й перебирала ті старі кісточки по одній, а далі відложила їх і встала з місця, де більшу частину дня пробула. Я вирішила, шо мені вже й однаково до того, шо ви чи ше хтось думаєте. Видите, вже всьо скінчилося — для Джо, для Віри, для Майкла Донована, для Дональда з Гельґою… і для Долорес Клейборн так само. Так чи інак, але всі мости між тим, шо було тогди, і тим, шо є тепер, згоріли. Час — то також протока, знаєте, як та, шо між островами й материком, але єдиний пором, шо її перетинає, — то пам’ять, і вона як корабель-привид — якшо хочеш, шоби вона пропала, з часом так і буде.

Але як про то всьо забути, всьо одно цікаво, як воно всьо вийшло, нє? Пам’ятаю, шо було в мене в голові, як я встала й обернулася до тих благих сходів, — то саме, шо там було, як Джо витягнув руку з криниці й майже потягнув мене за собою: я викопала яму ворогам своїм і сама впала в неї. Як я трималася за то старе шершаве поруччя і вирішила піднятися назад тими сходами (то, звісно, якшо вони мене витримають другий раз), мені здавалося, шо то нарешті сталося і шо я все знала, шо так воно буде. Мені просто забрало троха більше часу, аби впасти у свою яму, ніж Джо — у його.

Віра так само мала яму, в яку мала впасти, — і якшо я і маю за шось дякувати, то за то, шо мені не прийшлося мріяти, аби діти мої знов були живі, як їй… хоча деколи, як говорю з Селеною по телефону й чую, як вона з’їдає слова, то думаю, чи може хтось із нас втекти від болю і журби в наших життях. Я не змогла її здурити, Енді, — ганьба мені.

Але всьо одно я прийму, шо можу, стисну зуби так, шоби виглядало як усмішка, як я все робила. Я стараюся не забувати, шо двоє з трьох моїх дітей дотеперка живі, шо вони успішніші, ніж хто-небудь на Літл-Толі міг собі уявити, як вони були малечею, і успішніші, ніж могли би бути, якби їхній недотато не втрафив у нещасний випадок вдень двадцятого липня 1963 року. Бачте, життя — то вам не або-або, і якшо я колись забуду бути вдячною, шо моя дівочка й один із двох хлопчиків живі, а Вірині дівочка й хлопчик померли, то прийдеться мені роз’яснити про гріх невдячності, як я стану перед престолом Всевишнього. Я цього не хочу робити. У мене й так багато всього на совісті — та й, певно, на душі також. Але слухайте мене і вчуйте, якшо більше ніц не вчуєте: всьо, шо я зробила, я робила з любови… любови, яку фактична мама має до своїх дітей. То найсильніша любов, шо є на світі, але і найсмертоносніша. Нема такої суки на світі, як мама, шо боїться за своїх дітей.

Як дойшла знов до вершини сходів і стала на майданчику коло захисного шнурка, то згадувала свій сон — сон про то, як Віра все подає мені тарелі, а я їх друляю. Я подумала про звук тої каменюки, як вона врізалася йому в лице і як ті два звуки — то один і той самий.

Але найбільше думала про себе й Віру — двох сук на маленькім куску каміння коло берегів Мейну, які за останні роки більшість часу прожили вкупі. Я думаю про то, як ті дві суки разом спали, коли старшій ставало страшно, і як вони відбували роки в тій великій хаті, дві суки, які більшість часу гаркали одна на другу. Я думала, як вона здурила мене і як я далі здурила її, і як кожна з нас тішилася, як вигравала у свою чергу. Я думала про то, яка вона була, як на неї нападали ковтунці, як кричала і як тряслася, ніби звір, якого загнало в кут більше створіння, шо хоче роздерти його на куски. Згадала, як залазила до неї в ліжко й обіймала, чула, як вона трясеться, ніби тоненьке скло, яке хтось цюкнув ручкою ножа. Я була чула її сльози в себе на шиї, чесала її рідке сухе волосся і приказувала: «Тихенько, дорога моя… тихенько. Ті дурні ковтунці вже попропадали. Ти в безпеці. В безпеці зо мною».

Але шо я, Енді, виявила, то то, шо вони ніколи не пропа­дають назовсім, ніколи. Думаєш, шо прогнала їх, шо попри­бирала їх усіх геть і ніде нема жодного ковтунця з порохів, аж тут вони вертаються, подібні на лиця, все подіб­ні на