Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

Рот Йозеф

(1894—1939)

Письменник, один із найпопулярніших авторів, що писали німецькою мовою

Йозеф Рот – постать складна і трагікомічна. Характер його був немов витканий з суперечностей. Таким було його життя, таким був і його похорон. Вінки на його могилу принесли австрійські комуністи, республіканці і монархісти. Рота навіть не змогли поділити ті, хто повинен напучувати людину в останню дорогу. Католицький священик наполягав на християнській молитві, але достовірних доказів переходу Рота – єврея за походженням – у католицтво не було, що і викликало заперечення рабина. Священики зуміли все ж таки домовитися, але деякі друзі Йозефа, переконані, що він до кінця життя залишався іудеєм, відмовилися приєднатися до католиків і, підійшовши до могили, почали читати єврейську молитву…

Йозеф Рот народився 2 вересня 1894 року в Бродах, місті, яке нині є районним центром Львівської області, а тоді було провінційним містечком на околицях Австро-Угорської імперії. «Моє рідне місто було прихистком приблизно для 10 тисяч чоловік, – писав Йозеф Рот про місце, де він народився на світ. – Три тисячі з них були ненормальними, хоча і не дуже небезпечними ненормальними. Середній рівень божевілля нависнув над ними, як золота хмара…»

У цих словах – перша трагедія маленького хлопчика з єврейського містечка. Його батько, Нахум, прогорів на фінансових операціях, з’їхав з глузду і помер, коли синові було п’ятнадцять. Вихованням юного Йозефа займалися мати Мір’ям і дід Ієхієль Грюбер.

У 1913 році, після закінчення місцевої гімназії, Йозеф вступає до Львівського університету, на відділення германістики. Університет у той час був осереддям українсько-польсько-єврейського протистояння. Але ні націоналізм, чи то український або польський, ні ідеї сіонізму Рота зовсім не привертали. Власне, в університеті майбутній письменник і усвідомив свою приналежність до австрійської культури. Саме тому, провчившись рік у Львові, він перевівся у Віденський університет. І з цієї ж причини в 1916 році пішов добровільно на фронт воювати за Австро-Угорщину.

Після закінчення війни він робить вельми успішну кар’єру журналіста, спочатку у Відні, а з 1920 року – у Берліні. У 1922-му Рот одружився з Фредерікою Райхлер. Дівчина з простої сім’ї галицьких євреїв була скромною і навіть трохи відлюдькуватою. Як виявилося згодом, це були ознаки шизофренії, яка з кожним роком прогресувала. Врешті-решт, Фредеріка опинилася в психіатричній клініці. Йозеф, цілком природно, тяжко переносив те, що відбувається, і намагався знайти забуття в алкоголі. Це зрештою призвело його до передчасної смерті. І одночасно – до становлення як великого письменника…

Літературний агент Рота одного разу написав йому: «Йозефе, тобі потрібно більше сумувати, ти набагато краще пишеш, коли вдаєшся до смутку». Перший роман Йозефа «Павутина» описував коло украй правих і ветеранів війни, які готуються до захоплення влади і встановлення тоталітарного режиму. Цей роман, в якому з дивовижною прозорливістю називаються імена Гітлера, Людендорфа і Гіндербурга (нагадаємо, що до приходу фашистів до влади в Німеччині було ще десять років), публікувався частинами в австрійських газетах і особливого успіху не мав. Що, можливо, і не надто турбувало Йозефа – він молодий, сповнений сил, успішний журналіст, газета «Франкфуртер цайтунг» відправляє його кореспондентом до Парижа, потім він їде в Радянський Союз. Та і книги його виходять вже не в газетах, а окремими виданнями: «Готель “Савой”», «Циппер і його батько», «Бунт». Але з 1928 року починається криза – жорстока і безнадійна. І в цей час Рот пише свої найкращі речі – «Іов» і «Марш Радецького».

У романі «Іов» описується життя штетла (єврейського містечка) в Радянській Україні 1920-х років. Традиціям приходить кінець – головний герой роману меламед (учитель Тори) з невимовним смутком дивиться на те, що відбувається з його дітьми: один син пішов в армію, другий з’їхав з глузду, дочку спокусив козак. Утім, кінець роману порівняно щасливий, що незвично для Рота. Можливо, саме тому «Іов» був екранізований у Голлівуді.

Роман «Марш Радецького» – це ностальгія за Австро-Угорщиною, що канула в Лету. Авторитетний критик Марсель Райх-Райницький включив «Марш Радецького» в список двадцяти кращих романів, написаних німецькою мовою. А лауреат Нобелівської премії Елі Візель, рецензуючи «Марш Радецького», відзначав: «На відміну від релігії, деякі письменники вірять, що світ може закінчитися більше, ніж один раз, – він закінчується кожного разу, коли люди і нації вбивають одне одного – і Йозеф Рот досліджує цю віру краще аніж будь-хто».

«Наближається війна. Не спокушайте себе. Пекло прийшло до влади», – так у 1933 році Рот у листі до Стефана Цвейга коментував нацистський переворот. Він хоч і покинув Німеччину за день до приходу до влади Гітлера, чудово розумів, до чого це все приведе. Рот подорожує по Європі, у 1937 році разом зі своєю супутницею, австрійською письменницею Ірмгард Койн, востаннє побував у Львові. А в цей час у Німеччині і Австрії на площах палять його книги. У Парижі, де поселився Йозеф, він більше часу проводить у кафе і барах, де наодинці пише свої твори. Він чудово розумів, що такий спосіб життя для нього згубний, але міняти нічого не збирався. 22 травня 1939 року Йозеф дізнається про самогубство свого друга, німецького письменника-антифашиста Ернста Толлера. Він п’є до безпам’ятства і, після чотириденної агонії, 27 травня вмирає. Поховали письменника на кладовищі комуни Тіє, в південних передмістях Парижа.

Лем Станіслав

(1921—2006)

Один з найпопулярніших у світі письменників-фантастів, філософ, футуролог

Тиражі, що обчислюються десятками мільйонів екземплярів, твори, перекладені більше ніж на 40 мов, всілякі нагороди і премії, всесвітня слава і визнання – небагато письменників-фантастів можуть похвалитися такою кар’єрою. Починалася ж ця кар’єра так: «У чотири роки я навчився писати. До ладу, правда, це уміння використовувати не міг. Першим листом, який я написав батькові зі Сколе, куди їздив зі своєю мамою, був невеликий опис моїх пригод у справжньому сільському нужнику. Авжеж, саме там – з діркою в дерев’яній підлозі. Дещо я, правда, згадувати не став. У цю саму дірку я викинув в’язку ключів нашого