Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

Станіслав Лем, що народився 12 вересня 1921 року у Львові в родині відомого лікаря-отоларинголога, був дитиною дуже захоплливою і писати любив змалку. Втім, щоб стати письменником, особливо не мріяв, та і життя складалося так, що думати доводилося про інші речі. У 1939 році, після закінчення львівської гімназії, Станіслав збирався поступати у Львівську політехніку, але Львів, як і решта Західної України, якраз у цей час став частиною СРСР, і плани довелося змінити. «Іспит здав успішно, – згадував письменник, – але, як представника «неправильного соціального класу» (батько – заможний ларинголог, тобто буржуа) мене не прийняли… Батько використав свої зв’язки і за допомогою професора Парнаса, відомого біохіміка, мене влаштували вивчати медицину, без щонайменшого ентузіазму з мого боку».

Коли ж місто окупували німці, навчання, хай і на не найулюбленішому медичному факультеті, довелося перервати. Під час війни Станіслав працював зварювальником і автомеханіком, був членом антифашистської групи, брав участь в опорі нацистам. У 1944 році, коли Радянська армія знову зайняла Львів, Лем продовжив вивчати медицину, а коли в 1946-му Львів перестав належати Польщі, він у рамках акції репатріації переїхав до Кракова, де поступив в Ягеллонський університет. Коли ж прийшов час складати іспит, Лем відмовився це робити, і диплом лікаря так і не отримав, обмежившись сертифікатом про здобуття медичної освіти. Він не хотів ставати військовим лікарем, оскільки, як згадував Лем, «армія забрала всіх моїх друзів, причому не на рік або на два, вони залишилися там назавжди…»

З 1948 по 1950 рік Станіслав працював асистентом професора Мечислава Хойновського в «Наукознавчому гуртку». Знайомство з Хойновським змінило життя Лема, саме під його впливом він зрозумів, що його покликання – бути письменником. Перші твори Станіслава були опубліковані в 1946 році, через два роки він почав працювати над романом «Госпіталь Трансфігурації». Початкуючий письменник приносив фрагменти роману у видавництва, у відповідь отримував розгромні рецензії, в яких «Госпіталь Трансфігурації» іменувався «декадентським і контрреволюційним». Станіслав переробляв роман, але цензура так і не пропустила його (він був опублікований тільки в середині 1950-х років).

Невдача з реалістичною прозою буквально штовхнула Лема «в обійми» наукової фантастики. У 1951 році він написав роман «Астронавти» (як згадував Лем, він написав назву на першій сторінці, ще не знаючи, про що буде книга), який практично відразу ж опублікувало одне з провідних польських видавництв. Успіх, природно, надихнув молодого автора, і з того часу він практично щороку видавав «на-гора» нову книгу.

Науково-фантастичні твори Станіслава Лема можна (звичайно, вельми умовно) розділити на дві категорії. Перша – серйозні новели, написані згідно з традиціями жанру, які сам письменник розширив і істотно поліпшив. До них відносяться «Едем» (1959), «Повернення із Зірок» (1961), «Соляріс» (1961), «Непереможний» (1964), «Голос Господа», «Розповіді про пілота Піркса» (1968). І друга – гротескові роботи, наповнені характерним «лемівським» гумором і за стилем традиційні літературні жанри, що часто нагадують байки, мемуари, історії з філософським сенсом: «Зоряні щоденники» (1957) і інші твори про Ійона Тихого, «Рукопис, знайдений у ванні» (1961), «Казки Роботів» (1964), «Киберіада» (1965), «Огляд місця події» (1982), «Мир на Землі» (1987). Особливе ж місце в творчості Лема займають його філософсько-футуристичні есе («Сума технологій», «Діалоги», «Фантастика і футурологія» і ін.). У цих творах письменник дає прогнози з приводу майбутнього людства, і багато з цих прогнозів, що стосуються як культури, так і технологічного прогресу, збуваються з вражаючою точністю.

Уже на початку 1960-х років Станіслав Лем стає майстром наукової фантастики, безперечний талант якого був визнаний не тільки на батьківщині, але і за її межами. Підтвердженням стали численні нагороди і премії, членство в академіях і інших престижних організаціях. Втім, сам пан Станіслав ставився до цього без особливого пієтету, для нього на першому місці завжди стояли любов читачів і власна точка зору. У 1973 році він став почесним членом Американської асоціації письменників-фантастів (SFWA). Можливо, американські діячі від наукової фантастики думали, що польський письменник буде на сьомому небі від щастя після такого визнання. Проте Лем без тіні сумніву критикував американську фантастику за непродуманість сюжетів і надмірну зацікавленість у комерційному успіху, на шкоду якості творів. За що і був виключений з Асоціації в 1976 році. Очевидно, що представники SFWA вишмагали самі себе – після вигнання Лема добровільної «відставки» зажадали і деякі інші розсудливі і дуже популярні письменники (Майкл Муркок, Урсула ле Гуїн і ін.), на популярності ж Лема цей факт жодним чином не позначився.

У 1982 році, після введення в Польщі воєнного стану, Станіслав Лем покинув батьківщину, жив у Відні. Коли ж наприкінці 1980 років стало ясно, що дні комуністичного режиму визначені, він повернувся жити у Краків, почесним жителем якого став у 1997 році. У 1990-х роках Лем займався в основному футуристичними прогнозами, співробітничав з провідними польськими газетами і журналами. Станіслав Лем помер у Кракові 27 березня 2006 року. Вже після смерті письменника, літом того самого року вийшла в світ його остання книга – «Раса хижаків. Останні тексти». У своїй післямові редактор Томаш Фіалковський так визначив жанр цих есе: «Це швидше спроба поставити діагноз світу при всій його складності, переплетіння різнорідних ниточок, сусідство яких ча сто дивує, але завжди є чітко обґрунтованим».

Ахматова (Горенко) Анна Андріївна

(1889—1966)

Видатна поетеса, представниця Срібного віку, відомий пушкінознавець, перекладач

Анна Горенко народилася 11 червня 1889 року в Одесі, вірніше, в дачному передмісті Великий Фонтан. Але стати корінною одеситкою їй не довелося: батько, відставний інженер-капітан 2-го рангу, був прийнятий на службу до великого князя Олексія Михайловича і в 1891 році перевіз родину в Царське Село.

Свій перший вірш Анна написала в 11 років і з того часу складала їх у величезній кількості. Батькові це захоплення дочки не дуже подобалося. Він називав її «декаденткою» і вимагав «не ганьбити» його імені. «Той не треба мені твого імені!» – сказала горда Анна Горенко, раз і назавжди вирішивши обрати собі псевдонім. А чим погане прізвище прабабусі – Ахматова? Ну й що, що татарське – так навіть романтичніше!

24 грудня 1903 року Анну вперше побачив сімнадцятирічний Микола Гумільов. Він зовсім недавно приїхав з батьками з Тифліса і був вимушений доучуватися в гімназії. В очах друзів-гімназистів він був уже «майже поет» – ним опікувався сам Інокентій Анненський. Але цей факт не допоміг Миколі Гумільову завоювати серце Анни