Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

У 1907 році Анна приїхала до Києва. Тут вона поступила на юридичний факультет Вищих жіночих курсів, але навчання, на жаль, не цікавило її. На той час серце поетеси жило нерозділеною любов’ю до Володимира Голенищева-Кутузова, студента з Петербурга. «Я отруєна на все життя», – писала вона С. Штейну, чоловікові сестри і (що найголовніше!) другу тієї загадкової коханої нею людини. Тоді, напевно, вперше вона подумала про шлюб з М. Гумільовим. Навіщо їй був потрібний цей шлюб? Може, хотіла знайти в ньому розраду або таким чином думала насолити Володимиру? «…Гумільов – моя доля, і я покірно віддаюся їй, – писала вона. – …Я присягаюся вам всім святим, що ця людина буде щаслива зі мною». Проте в 1908 році Анна знову відкинула пропозицію Гумільова.

Микола виїхав до Парижа і… організував там творчий дебют Анни. У столиці Франції він заснував російський тижневик «Сіріус», де вперше опублікував її вірш («На руці твоїй багато блискучих кілець…»). Анна назвала всю цю гумільовську витівку «затьмаренням від Господа».

Число «три» в житті Миколи виявилося щасливим. Коли він утретє попросив руки коханої, та сказала: «Так». 25 квітня 1910 року в церкві Никольської слобідки під Києвом вони повінчалися.

На початку березня 1912 року вийшла перша збірка Ахматової «Вечір». Тут уже навіть чоловік, що сумнівався в її дарі, переконався: «Вона – справжній поет». Адже колись він побіжно зауважив: «А може, ти краще танцюватимеш? Ти гнучка».

Весною 1912 року Ахматова і Гумільов відправилися в подорож по Італії. А 18 вересня у них народився син Льова. Анні здавалося, що вона дуже мало уваги приділяє своєму чаду. Адже так і було: Льова виховувався у бабусі, Г. І. Гумільової, в Слепневі під Твер’ю. А геніальні батьки жили в Петербурзі, де кипіло літературне життя. Ім’я Ахматової було вже визнане серед акмеїстів. Ще в 1911 році вона була введена до складу організованого Гумільовим «Цеху поетів». Їй присвячували вірші. Її малювали. Бліде обличчя Анни – на полотнах Модільяні, Соріна, Альтмана, Бруні, Судейкіна…

У березні 1914 року вийшла друга збірка Ахматової «Чотки». А в серпні Гумільов пішов на війну. Саме тепер починалося нове, некалендарне XX століття. Микола повернувся до Петрограда весною 1918 року. А незабаром Гумільов і Ахматова розлучилися…

Революцію Анна не прийняла. «Все розкрадено, зраджено, продано», – писала вона. Проте намагалася якось «втягнутися» в це дивне життя напівзруйнованої країни. Ще у вересні 1917 року вийшла її третя збірка «Біла зграя». Вона не мала такого успіху, як дві попередніх, але хто тоді цікавився поезією? Восени 1918 року Анна Ахматова вийшла заміж за Володимира Шилейка, ученого-ассиролога. Шлюб цей був недовгим.

З 1921 року почалася низка втрат у житті Ахматової. 7 серпня помер Блок. 25 серпня був розстріляний Микола Гумільов. Анна навіть не знала, де його могила, і в її пошуках блукала «островом Голодом і дивними гаями».

Одні друзі вмирали, інші виїжджали, а життя продовжувалося. Ахматова влаштувалася працювати бібліотекарем в Агрономічний інститут, видала ще дві збірки («Подорожник» і «Anno Domini MCMXXI»). У 1922 році вона вийшла заміж за Миколу Пуніна, відомого мистецтвознавця, в ті роки комісара при Російському музеї і Ермітажі, заступника наркома освіти А. В. Луначарського. Але високе положення Пуніна не позбавило подружжя від квартирного питання: їм довелося жити в одній квартирі з його родиною.

Після 1924 року Анну змусили замовкнути: її перестали друкувати, запрошувати на літературні зустрічі. Ахматова писала: «Тоді я вперше була присутня при своїй цивільній смерті. Мені було 35 років…» Анна не опустила рук: що ж, не поезія, так улюблений з дитинства Пушкін! Її дослідження з пушкінознавства були високо оцінені в літературних колах. Але скоро її позбавили і цього. У травні 1934 року на очах Анни був арештований її близький друг – Осип Мандельштам. 27 жовтня 1935-го «чорний воронок» відвіз її чоловіка і сина. Ахматова кинулася до Москви, за допомогою Булгакова написала лист Сталіну… Вже 3 листопада Анна знову обійняла Пуніна і сина. Але Лев пробув на волі недовго: у березні 1938 року його знову забрали… 17 місяців Ахматова провела в тюремних чергах, «трьохсота, з передачею» стояла під Хрестами. Саме тоді вона почала писати гнівні, гіркі вірші, з яких склався на початку 1960-х років знаменитий «Реквієм».

У 1941-му прийшла війна. Як не дивно, але поетеса, що потрапила в немилість до Сталіна, все ж таки опинилася в підписаному генсеком списку тих, що підлягають евакуації. Ахматова виїхала до Ташкента. Її вірш «Мужність» став гімном непереможному народу. Він був опублікований 8 березня 1942 року в газеті «Правда». А в травні 1943 року вийшла ташкентська збірка віршів Ахматової. У 1944 році Анна виїхала на Ленінградський фронт, де читала вірші.

Після війни життя, здавалося б, налагоджувалося. Один за одним слідували творчі вечори Ахматової. Вона змогла говорити після такого довгого затишшя! Повернувся нарешті син (він був звільнений ще в 1943 році і добровольцем відправився на фронт). Ахматова була щаслива. І ось, як грім серед ясного неба, в серпні 1946 року вийшла ухвала ЦК про журнали «Звезда» і «Ленинград»: творчість Ахматової та Михайла Зощенка було визнано ідеологічно чужою радянській державі. Дві майже готові збірки так і не потрапили до друку. Ахматову виключили зі Спілки радянських письменників. А в 1949 році був знову арештований син.

Льва Гумільова звільнили тільки через три роки після смерті «батька народів». Ахматова тоді сказала: «Тепер арештанти повернуться, і дві Росії глянуть одна одній в очі: та, що садила, і та, яку посадили. Почалася нова епоха».

У цій «новій епосі» знайшлося місце і для поетеси. Її вірші охоче друкували; у серпні 1962 року вона була висунута на Нобелівську премію (не отримала), а в 1964 році їй присудили Міжнародну літературну премію «Етна-Таорміна». У тому самому році Оксфордський університет присвоїв Ахматовій ступінь почесного доктора літератури. Урочиста церемонія відбулася в Лондоні. Віддаючи данину визнання поетесі, англійці вперше в історії Оксфордського університету порушили традицію: не Ахматова сходила по мармурових сходах, а ректор спускався до неї.

Померла Анна Ахматова 5 березня 1966 року після четвертого інфаркту. На відміну від багатьох її друзів і однолітків, вона прожила довге життя, яке, здається, увібрало в себе всю епоху з її нечисленними радощами і