Читати книгу - "Тарас Шевченко та його доба. Том 1"

Значення й місце поезії та революційної діяльності Т. Г. Шевченка в історії українського народу

Спробуємо хоч ескізно доповнити деякі їх роздуми на цю тему.

З іменем Шевченка в світовій літературі позаминулого століття зв’язаний перш за все образ народу, поданий, так би мовити, від першої особи – з точки зору поневоленого трудівника, який усвідомив себе представником не тільки свого класу й своєї нації, а усього пригнобленого людства. Революційне заперечення всієї системи соціального й національного гноблення, всієї самодержавно-кріпосницької держави, церкви, релігії, реакційної ідеології, – все це високо підносить Шевченка над відомими до нього «поетами з народу», включаючи блискучого Бернса й талановитого Кольцова, і надає яскравих новаторських рис цілісному й багатоликому образові народу, який постає з сторінок «Кобзаря».

Непохитна віра поета в перемогу над гнобителями

Народна маса в поезії Шевченка пригноблена, страждаюча, запряжена в панське ярмо, – це, звичайно ж, читачем відчувається на повну силу. Але Шевченко не лише «зображувач тяжкого життя селянства», як часом і досить одноманітно повторюється в деяких підручниках, статтях і висловлюваннях. Поет бачив: можна поневолити народ, можна присипати сірим попелом рабства його волю, щастя і гідність, але під цим попелом у найчорніші історичні моменти не згасла іскра, з якої неминуче розгориться полум’я боротьби:

Лежить попіл на розпутті,

А в попелі тліє

Іскра вогню великого,

Тліє, не вгасає,

Жде підпалу, як той месник,

Часу дожидає…

Співцем цієї волелюбної іскри в душах скривджених і зневажених, іскри, що таїть у собі великий вогонь, і був Шевченко. Він геніально втілив у своїй поезії нову концепцію народу, стверджуючи його як закутого, але незборимого велетня, якому належить вирішальне слово в історичному процесі (звідси, з другого боку, рішучий осуд поетом будь-яких виявів суспільної пасивності й покори мас в умовах того часу). Вже «Гайдамаки» відкривали нову сторінку в європейському поетичному епосі своїм героїко-романтичним уславленням народу як справжнього творця історії.

«Художня сміливість і правдивість» – необхідна зброя у подоланні зневіри в сили й історичне покликання трудящих

Ми не можемо в усій європейській поезії того часу вказати на інший твір, в якому селянсько-плебейська маса стала б не тільки «активним фоном» національної епопеї, але й її головним героєм, носієм революційних ідеалів самого поета. І мова йде не тільки про ідейну новизну цього твору – моторошно-правдиві і водночас романтично-піднесені «чорно-багряні» картини Коліївщини по праву входять у світову літературу, як найяскравіший приклад художньої сміливості і правдивості у зображенні повсталого народу. У молодого Шевченка бачимо безумовний потяг до шекспірівської повнокровності й багатобарвності в живописанні народної маси, що піднялася на боротьбу.

Без цих художніх досягнень Шевченка вже не можна скласти собі належного уявлення про те, як вирішувалась тема народу і народного руху в усій поезії ХІХ століття. Але ще більш показовий у цьому розумінні і ще більш важливий для світової поезії образ народу – Прометея, що з такою силою заговорив на патетичних верховинах «Кавказу», а потім так чи інакше відгукнувся і в «Заповіті», і в «Неофітах», і в пройнятій соціалістичними видіннями ліриці останніх років. Хочеться, щиро кажучи, щоб світовий читач оцінив духовний і творчий подвиг поета, мало відомого тоді народу, – цей поет зумів винести кожну сльозу, кожний зойк, кожен рух протесту своїх героїв на художнє і вселюдське поле вселюдського бою між свободою і рабством, правдою і кривдою, «чоловіцтвом і звірством». І немає нічого дивного в тому, що саме в наш час ця світова, загальнолюдська «перспектива» багатьох образів Шевченка розкривається з особливою повнотою й ясністю.

Поет-революціонер захищає «кращу половину людства»

Але це тільки один, хоч і дуже важливий з багатьох ідейно-тематичних аспектів, у яких можна розглядати міжнародне і не обмежене вузькими історичними рамками значення цієї поезії. А ось другий з можливих аспектів, може, більш частковий, – я дозволю собі охарактеризувати його, пославшись на висловлювання Івана Яковича Франка.

«Не знаю в літературі всесвітній поета, – писав автор «Мойсея», – котрий би так витривало, так гаряче і з цілою свідомістю промовляв в обороні жінок, в обороні їх права на повне, чисто людське життя, котрий би таким могучим словом бичував усе те, що в’яже, деморалізує і тисне женщину. Не знаю в літературі всесвітній поета, котрий представив так високо і так щиро людський ідеал жінки-матері, як се вчинив Шевченко в своїх поемах «Відьма», «Неофіти» і «Марія»».

Політична поезія Шевченка

Шевченко – один з наймогутніших політичних поетів ХІХ віку, – і не тільки за глибиною й категоричністю своїх революційних висновків, але й за самобутністю трактування теми. Пригляньмося, наприклад, до таких вершинних творів українського поета, як поеми «Сон» і «Кавказ». Ці речі узагальнюючої місткості – їх можна назвати повздовжнім розрізом усієї тодішньої Росії, всієї системи царського деспотизму, кріпосницької неволі, загарбницьких воєн. Само собою напрошується порівняння їх з видатними творами європейської поезії, що виникли на основі такої ж всеосяжної і нещадної соціальної критики, з поемою Гейне «Німеччина», із знаменитим «Додатком» до ІІІ частини «Поминок» («Dziadow») Міцкевича, з книгою віршів Гюго «Покари» («Возмездия»). Дослідники вже зіставляли поеми Шевченка і названі твори з погляду їх ідейного змісту й громадянської позиції. Але звернемо увагу на художній тип цих двох найвідоміших політичних поем Шевченка, – важко знайти щось подібне серед аналогічних за темою зразків. І якщо Пушкін якось зазначив, що сам план «Божественної комедії» Данте є витвором генія, то ми можемо сказати, що жанр і стиль цих поем Шевченка, особливо «Кавказу», являє собою таке художнє відкриття, яке має значення не тільки для його епохи. Справді, це поеми, позначені геніальною творчою свободою в композиції, в поєднанні різних стильових потоків – від патетики до бурлеску, від скорботного плачу – до громів обурення; поеми, в яких безроздільно володарює ліричне начало – і водночас один за одним проходять, неначе на екрані, суворі епічні «кадри», що відтворюють широку картину дійсності: поеми, в яких демократичне плебейське просторіччя постійно переходить у хоральну музику високої мови, і навпаки; поеми, в яких найбільші світові питання вирішуються на фоні такої різкої, такої «буденної» конкретності («а онде під тином опухла дитина – голоднеє мре, а мати пшеницю на панщині жне»), до якої майже ніхто не піднімався в дошевченківській політичній поезії; нарешті поеми, які можуть правити за неабиякий зразок стислості, – вся, наприклад, колосальна панорама російського життя в «Кавказі» з безліччю внутрішніх планів і переходів, зі складними образами, розміщеними принаймні в трьох площинах, умістилася в 178 рядків! Перед нами