Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

Так писали «Французька газета», «Історичні листки», «Історичний Меркурій» з Гааги і «Ключ кабінету» з Вердена».

«Cекретно на все времена. Никому ни при каких условиях не предоставлять»

Таємниця угоди 1654 pоку між козацькою Україною та Москвою

Історія укладення міждержавної угоди між українським гетьманом Богданом Хмельницьким та московським царем Олексієм Михайловичем у середині XVII століття нараховує не одну таємницю – до цього часу не віднайдено її оригінального тексту, продовжується дискусія навколо питань: скільки всього козацьких рад відбулося у Переяславі в січні 1654 року та чи була одна з цих рад справді Генеральною? Чому Хмельницький для проведення переговорів обрав саме невеличкий Переяслав, а не величний стольний град Київ? Що спонукало козацьку старшину до принесення односторонньої присяги цареві? Існує й багато інших історичних загадок, над якими ламають свої скрипучі пера вчені-історики. Серед них і проблема узаконення (науковою мовою – ратифікації) переяславсько-московських домовленостей між Військом Запорозьким та Московським царством.

Це уривок з книги «100 великих постатей і подій козацької України», с. 97.

Так ось з приводу цієї таємниці. Власне кажучи, чому досі ніхто не читав так званої Переяславської угоди 1654 року між козацькою Україною та Москвою царською, а отже, й ніхто її жодного разу не друкував, починаючи з 1654 року, вона в суворій таємниці зберігається в Москві.

У моєму письменницькому архіві – дозвольте так висловитись дещо пишнувато, – зберігається багато течок з різними матеріалами, записами, газетними вирізками тощо.

Серед них – синя течка із зображенням крилатого пегаса і криптонімом НСПУ – «Національна спілка письменників України». (До НСПУ матеріал, який у ній зберігається, ніякого відношення не має, просто автор використав вільну, «гулящу» течку.)

Так ось у тій синій течці в мене зберігається всього лише один примірник однієї газети з інтерв’ю, взятим у Миколи Мащенка незадовго до його кончини.

Мащенко Микола Павлович народився 12 січня 1929 року в с. Мілуватка (тепер Сватівського району Ворошиловоградської (нині Луганської. – В. Ч.) області), український кінорежисер, заслужений діяч мистецтв України (з 1973-го).

Закінчив Харківський театральний інститут, з 1956 року працював на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка. Поставив фільми: «Хочу вірити», «Всюди є небо», «Комісари», «Іду до тебе», «Як гартувалася сталь», «Шлях на Софію», «Овід» (1965–1980).

Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, Дружби народів, Республіканською комсомольською премією ім. М. Островського (1970) (УРЕ. Т. 6. С. 422).

Фільм «Богдан-Зиновій Хмельницький» у цій довідці не згадується по вельми важливій причині: енциклопедія вийшла у 1981 році, а згадуваний фільм з’явився на екранах у 2008-му. Як писала газета, цим фільмом про Хмельницького вже в незалежній Україні М. Мащенко «попрощався з великим кіно».

Інтерв’ю, що зберігається в мене в тій синій течці – останнє інтерв’ю майстра. Миколи Павловича не стало 2 травня 2013 року – на 85-му році життя. Інтерв’ю з’явиться в червні 2013-го.

Цитується мовою оригіналу (кінорежисер давав інтерв’ю російськомовній газеті України), щоб при перекладі мимовільно не виникла словесна неточність. Отже, інтерв’юєр запитує метра:

«– Снимая «Хмельницкого», вы наверняка погрузились в то время, много о нем размышляли – по-вашему, история этого украинского гетмана, как и многие другие, во имя политической целесообразности переврана?

– В моей картине она правдива, поскольку это история самого Богдана – ее он творил сам. Что бы ни говорили о нем, Хмельницкий профессиональную армию сформировал, сумел надлежащим образом ее вооружить, значительно поднял эффективность украинской артиллерии и конницы.

Гетман написал и внедрил военный устав «Об устройстве Войска Запорожского», по которому и сейчас любую армию мира можно воспитывать, и именно он основы украинской государственности заложил.

– Вы, тем не менее, не уверены, что Договор с царской Россией, подписанный им в Переяславе, стал для казацкой Украины благом?

– Оригинал этого документа мне показать обещали, и я уже в то учреждение попал, где его можно было получить. Бывший министр иностранных дел СССР Громыко, который имел к этому ведомству отношение, по просьбе своего украинского коллеги дал мне письмо: мол, предоставить такому-то возможность увидеть своими глазами, прочитать и заснять все, что можно, но на генерала, который там сидел, эта бумага никакого впечатления не произвела. Он сказал: «Чтобы я этот документ достал, должно быть решение ЦК КПСС, но даже если бы вы постановление ЦК принесли, я бы еще подумал, давать ли вам Договор, потому что на нем резолюция Ленина». Точную формулировку не помню, но смысл ее такой: «Секретно на все времена. Никому ни при каких условиях не предоставлять». На замечание, что запрет устарел, поскольку вождь мирового пролетариата давно уже мертв, генерал возразил: «Это у вас на Украине хотят похоронить и его, и партию, а я вам скажу, что Ленин и теперь живее всех живых».

Так и не дал документа, а ведь если бы я увидел его текст, содержание, многое, может, переосмыслил бы…»

Як кажуть: ноу комент!

До всього ж домовленості з московським царем – так звані Переяславські угоди 1654 року – не були затверджені найвищим законодавчим органом Української держави Генеральною козацькою радою, як то треба було б по законах козацької України, а тому вони не узаконені з точки зору правових норм, які склалися на середину ХVII століття в Центрально-Східній Європі, а тому можна говорити лише про їхній номінальний характер.

Історики справедливо зазначають, що українські правителі, зважаючи на суперництво сильніших сусідніх держав (Речі Посполитої, Московсько-Російської держави, Османської імперії, Шведського королівства), були вимушені проводити політику лавірування між ними, переходити з одного боку на інший, відмовлятися від одного сюзерена на користь іншого. Тим самим забезпечувалася міжнародно-правова легітимність ранньої Української держави. Інколи гетьмани визнавали залежність від кількох монархів одночасно, але це робилося лише заради того, щоб зберегти свою державу від інкорпорації до інших державних утворень.

Як відомо, в політиці друзів – та ще «вічних» – немає й не буває, а є інтереси тієї чи тієї країни. Та ще попутники – і то сьогодні, – а завтра-позавтра, як зміняться обставини, можуть і вони змінитися, а навзамін з’являться ті, що на даному етапі більш потрібніші – для країни, звичайно. І тоді угоди – які б вони не були, а вічними вони ніколи не можуть бути, втрачають чинність. А часто піддані, загарбані (чи «возз’єднані») іншими, більш на той час сильнішими, виходять (вириваються на волю) – не бути ж вічно в складі чужої держави. З якої-такої лихої трясці?! Час та обставини, як відомо, змінюються, а з ними і ті обставини, що ще вчора