Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

Дозволимо собі засумніватися: невже Богдан Хмельницький пішов під протекторат Росії за енергоносії чи з огляду на лементацію російськомовного населення? А саме це сьогодні трактують як основну причину поступок російській експансії. Невже великий гетьман не розрізняв побутових проблем, які мусять вирішувати влада й уряд (для того вони обираються та призначаються), і проблеми глобальної: існування чи неіснування нації, держави?!

«Тісно мені звідусюди». Це єдине, що поєднує наших правителів усіх часів. «Тісно мені звідусюди», – услід за царем Давидом казав і Хмельницький. Навколо сильні й агресивні сусіди. Жоден з них не виживає у гордій самотності. Військові союзи укладаються і розпадаються. Ось і Хмельницький опинився, як він пише російському цареві, перед дилемою: іти на Москву із турецьким султаном, кримським ханом та Польщею – чи з Москвою стояти супроти них. Що ж було останнім (і єдиним) аргументом на користь другого рішення? «…віддаю вічній анафемі і судові Божому всякого, що мислить яко неприятель на єдиновірців і однородців, останніх залишків вільного в Грецькій церкві благочестя… гнобленого і знівеченого в усьому світі магометанством і папством». Свої безчинства Річ Посполита довершила запровадженням унії і переслідуванням православ’я. Хмельницький не раз переконувався у непослідовності і дворушності турків та татар. Цих ласих на ясир «нечестивців», як вогню, боялося населення, від них пильнувало козацтво свої південні рубежі. Тож залишалося покладатися на «єдиновірців і однородців».

Православна мораль веліла братам жити в дружбі та злагоді («Кожний, хто гнівається на брата свого, підпаде судові» – Матея, 5). Але Хмельницький, якому більше доводилося мати справу із західними державами, не врахував, що деспотичне, східного зразка російське управління знало одного бога – государя, який міг з власної примхи карати чи милувати, на власний розсуд запроваджувати чи скасовувати мораль (ця традиція міцно увійшла в плоть і кров російської держави і не раз вилазила боком тим, хто чекав від неї елементарної порядності).

Ціною величезних зусиль, як військових, так і дипломатичних, побудувавши державу, Хмельницький у тій кривавій «тісноті» пішов на союз із Росією задля збереження своєї держави. Та як же гірко помилявся він у єдиновірцях! Уже 1656 року російський государ, клюнувши на обіцянку виснаженої Польщі проголосити його на сеймі королем, за спиною України і великого гетьмана укладає з Польщею Віденську угоду.

Довгі десятиліття нас облудно й пихато тикали у статті Переяславської угоди, і то не в ті, в яких ідеться про довічні «права та вольності», що за тими статтями відходили українським посполитим, а в ті, де містилися запевнення у вірності й непорушності угод. І ніхто з істориків не пояснював, що таким «штилем» писалися всі міждержавні угоди (їх Україна мала чимало) – чи то з турками і татарами, чи то з Річчю Посполитою.

«Та надходив час, бувало, що й дуже швидко, коли котрась сторона порушувала угоду» (Галина Паламарчук).

5 листопада Петро І віддав наказ Меншикову:

«…а Батурин в знак изменникам (понеже боронились) другим на приклад зжер весь!»

Що й було зроблено.

«…сталося щось неймовірно жахливе, таке, якого ще й світ не бачив. Здолавши невеличкі козацькі залоги містечок Маяк і Нехворощі, росіяни вирізали всіх мешканців, не давши пощади навіть жінкам та малим дітям, а самі містечка зруйнували і попалили.

Зрівняли, як кажуть, із землею.

Україна здригнулася од варварства росіян. Навіть тричі кляті вороги – турки й татари – не доходили до такого дикунства, щоб стинати голівки немовлятам. Тож чи варто дивуватися, що новий кошовий отаман Січі П. Сорочинський при всьому козацькому товаристві оголосив себе ворогом Росії, хоч досі тримався поміркованої політики щодо росіян.

І князь Меншиков дістав наказ Петра I: зруйнувати Січ та перебити всіх, хто там зараз є. А тим часом росіяни, приєднавши до себе загони донських козаків, захопили містечко Келеберду. Жодного з його мешканців теж не зосталося в живих, а оселі їхні поглинув вогонь. Тобто російський уряд і російське командування демонстрували Україні й цілому світові, що відтепер вони мають намір воювати тільки на цілковите винищення українців – засобами геноциду.

Тисяча козаків захищала містечко Перевалочну. Ясна річ, не могли вони протистояти великій армії росіян. До зброї взялось усе чоловіче населення. Але його було мало. І – настала смерть. Поспільна. Для всіх. Багатьох завойовники попалили живцем, позамикавши в оселях.

Збагнувши, що на Січ, де було лише 1000 козаків – здебільше поранених, хворих і літніх, які не могли піти з Гордієнком, – насувається по-справжньому безжальна азійська орда, Сорочинський подався до Криму – просити допомоги в татарів. А російські війська тим часом облягали саму Чортомлицьку Січ. Козаки захищалися мужньо і довго. Кілька штурмів росіян відбили з великими для нападників втратами. Коли ж відчули, що далі вже битись несила, кинулись у Дніпро – шукати рятунку в плавнях.

Декілька козаків піддалося на вмовляння зрадника Гната Ґалаґана. Він від імені командування російської армії запевняв: ті, хто складе зброю, дістануть помилування. Але з полоненими росіяни розправилися так само люто, як і з жителями численних міст і сіл, через які ця орда вже пройшла.

Спаливши всі будівлі Січі, росіяни почали в’язати плоти. Ставили на них шибениці й пускали повішених полоненців за водою Дніпра. Та й цього їм здалося замало. Вони зважились на варварство, до якого в Україні не вдавався жоден завойовник, – заходилися розкопувати велике й давнє козацьке кладовище і викидати з могил останки українських лицарів» (Сушинський Б. Козацькі вожді України. Т. 11, 2006).

Ще із згаданого видання:

«А в Україні тим часом російські солдати чинили й далі розправу над місцевим населенням, особливо над козаками. Варварське поводження російських військ в Україні стало навіть предметом загальноєвропейського осуду. Ось як подають реакцію Європи на цей геноцид І. Борщак і Р. Мартель у вже згадуваному нарисі «Іван Мазепа», перше видання якого з’явилося в Парижі ще 1931 року:

«Страшні репресії пойняли жахом Україну. Люди кидали міста й села в паніці, втікаючи в степи, а козаки присягали, що «ходитимуть аж по коліна в московській крові». Ця нова різанина розворушила всю Європу, яка з великою увагою стежила за дальшим ходом подій. Французькі часописи, що з точністю подавали звістки, не приховували свого страху: «Страшна різанина», «Руїна України», «Жінки й діти на вістрях шабель» – такі були заголовки над передаваними звістками. «Всі мешканці Батурина, без огляду на вік і стать, вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів». «Ціла Україна