Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

Митя про шахту № 152 у своїх спогадах навіть не написав. Це така дрібниця для нього була, нема про що й говорити. А мені вона запам'яталася. Тоді я вперше був одірваний од сім'ї, і от ми завжди ввечері, вже коли стемніє, ішли з ним разом. Митя йшов на роботу, а я попоїсти що-небудь у їдальні. Як зараз пам'ятаю: він з портфеликом, батькова рахівниця, яку я привіз, під пахвою. Виходимо, сніг під ногами рипить, він заводить тоненьким голосом: «Ципльонок варений, ципльонок жарєний, ципльонок тоже хочет жить...». А щоб даром я не ходив їсти, то Митя пристроїв мене обліковцем. Вранці з'являюся на шахту, записую, хто на роботу вийшов, і маю завжди в їдальні сніданок, обід і вечерю. Так що великих матеріальних збитків я Миті не завдав.

На цій шахті № 152 Митя довго не пробув, поскандалив, як у нього було заведено. І я повернувся до своєї сім'ї, якраз батька вже випустили з ув'язнения, а Митя поїхав кудись в інше місце. Потім ми тільки знали про нього з листів. Пам'ятаю, як на шахті № 152 Митя «просвіщав» «незрячих гречкосіїв»; в нього була книжка «Дети капитана Гранта», і він, коли всі шахтарі різались у карти, дістав ту книжку. Вона груба, і всі ахнули: це ж скільки днів її треба читати!.. А він: «Нічого, я її вам за пару годин прочитаю». Книжка була добре ілюстрована листок через листок, так уже й картинка, от він гортає її і по картинках розказує, що там з героями відбулося. І так всю книжку «Дети капитана Гранта» він по цих малюнках за пару годин детально переповів. Митя вивчився на бухгалтера, потім був робив у с. Миколаївка - гарна місцина, річечка протікає. Побув він деякий час там і виявив, що директор чинить неподобства. У його спогадах все це детально описано. А я хочу звернути увагу на його здібності до писания. Він як напише листа, то це як твір мистецтва.

У своїх спогадах він написав, як їздив правду шукати до Москви. Він тільки забув написати, що він заїжджав перед тим до батька, і батько його відмовляв від цієї поїздки. А він: «Ні, доведу!..». Ну й поїхав він; повертаючись, заїжджає до нас. А батько йому: «Я ж тобі казав, що то марна річ, там жиди, спаяні між собою, ще дивись, щоб тебе не посадили». Бо тоді ж була перша фаза комунізму. За п'ять хвилин спізнення - штраф, а за двадцять хвилин - тюрма. Багато тоді загинуло людей. Пам'ятаю, одна жінка - дома в неї дитина хвора була - запізнилась на 20 хвилин, кинули її в тюрягу. Як підходити стали німці, прийшов наказ, щоб вивезти всіх ув'язнених і розстріляти. І розстріляли їх. Оце така справедлива була наша власть!

Потім Митю вже ніде на роботу не приймали, бо знали, що він писака; то він збирав вугілля і розносив людям, десь там рубля дадуть йому. Зібрав трохи грошей і поїхав шукати роботу. Їздив, їздив він, нічого не знайшов, назад уже не було за що квиток узяти, то він заліз у тендер, повний вугілля. Коли це виходить помічник машиніста і каже: «Тут не можна, забирайся геть». Митя одказує: «Куди я дінусь, поїзд іде». Цей залізничник замахнувся лопатою і збив з Миті картуз. Митя запам'ятав місце. Коли поїзд зупинився на станції, він виліз із тендера, пішки прийшов 7 км, щоб підняти свій картуз. Згадуючи цей випадок, Митя говорив: «Знайшов я свого картуза, натягнув на свою дурну голову і пішов додому». Ще розказував, що коли він був на фронті, то, між іншим, прихопив торбинку з гранатами. Я питаю: «На чорта вона тобі?». А він: «Може знадобитися. Ще, може, кого треба буде і зривать». Дружина Миті Марія Арсенівна ще й досі жива. Пам'ятаю її молодою, коли їй було десь 20 чи 24 роки. Тільки що в них дитина народилась. Вона говорила по-російськи - мені здавалось, аж «квакає», такий сильний акцент був. Якось Митя попросив її напекти млинців, а вона ж тоді ще нічого не вміла. От ми з нею давай варганить ці млинці. Насипаю купку муки, вона робить воронку, вливає помаленьку води, розводить густе тісто, катає коржі невеликі і смажить на олії, а смажити теж не вміла толком, та й тісто нікудишнє. Наробила глевких млинців, ще й деякі обгорілі. Ну, ми похрумали свої, приходить Митя, подивився на ці млинці, попробував, вкусив раз, вкусив два, а воно прісне тісто, непосолене, без цукру. Розсердився, та цими млинцями бух об землю й стільця ногою одкинув. Ми мовчимо... Мати Митіна була полька й вихову вала своїх дітей в тому дусі, що вони поляки, а не якісь там українці. Митя й мені починав пояснювати: «От Марія Арсенівна росіянка, я поляк, а ти українець». Давай він її вчити польської мови, хоч сам її зовсім не знав, лише якісь там колядки напам'ять. І от він хоче, щоб вона за ним повторювала, а в неї нічого не виходить. Він розізлився й штурхнув її з ліжка, довів цим свою перевагу. Коли жив Митя після війни на лісоблоці, почав до чужих жінок бігати, покинув сім'ю, а там Ліза жила недалеко, його сестра. Його жінка Марія Арсенівна взяла та й викликала Лізу, щоб та його напоумила. Веде Марія цю сестру туди, де це він пристав вже у прийми, він побачив у вікно, що Ліза йде, так через це вікно й ви скочив і в картоплю заховався. Прийшли; кажуть, тільки що бачили - виглядав у вікно, а тут все обшукали - ніде нема. Давай шукать у квартирі - не знайшли, давай шукать у городі - знайшли його, витягують 50-річного мужчину з картоплі, ведуть до хати. Оце про Митю.

Продовжу розповідь про свою мамашу. Я вже розповідав, що мати моя з роду Танців, що її батько Юрій Іванович був, як кажуть, грозою села: хуліган і бабій. Коли мій батько сватав мамашу, то йому казали: «Ти дивись, вона така ж сама, як її батько, скажена». Ну нічого, він не послухав, женився.

Розказують, що коли Юрко Танець парубкував, то таку штуку впоров: по сусідству з ним жив один бідний чоловік, в нього жінки не було вже, померла, а були дочки десь семеро. Батько спав на печі, а дочки на долівці, на соломі. Юрій бере і виводить із стайні маленьке лоша і пускає в хату. Лоша «ги-ги-ги». та й по цих дівчатах, ті полякалися. Куди спасатися? На піч! Полізли на піч, а їх же семеро, придавили діда, і він там до ранку й Богу душу віддав.