Читати книгу - "Похибка другого типу, Invisibility mask"

Макс тим часом уже дістав коробку, торжествуючи, ніби знайшов скарб. Евелін миттєво опинилася поруч, запустивши руки всередину.

— Ви двоє, — похитав головою я, відвертаючись.

Підійшов до кухонної стійки й узяв чашку. Запах кави різко вдарив у ніздрі, і я згадав, як Арі намагалася вмовити мене дозволити їй бодай ковток. Не цього разу.

— Ти в порядку? — звернувся я до Ашера, що стояв трохи осторонь із чашкою зеленого чаю в руці. Його погляд ковзав по кімнаті, але не зупинявся ні на кому надто довго.

— Цілком, — відповів він сухо.

Це було брехнею. Ашер умів тримати обличчя, але після вчорашнього... Не було важко здогадатися, що слова Евелін про клуб і те, що вона нібито переспала з кимось, залишили свій слід. Вчорашня гра у "Правду чи дію" перетворилася на вибух мін уповільненої дії. І навіть якщо більшість ставилася до того з гумором, для Ашера це було не простою грою.

— Можливо, вона збрехала, — сказав я, ковтнувши кави. Не те щоб я був експертом з емоційних розмов, але мовчати було неправильно.

Ашер ковтнув чаю, його обличчя залишалося непроникним.

— Навіть якщо й так... вона вже заплатила за це шоу, — його погляд ненадовго затримався на Евелін.

Там не було злості. Радше щось складніше. Змішання роздратування, розуміння й того дивного холодного прийняття, яке притаманне йому. Евелін у цей момент, сміючись, лаялася з Максом, намагаючись відкусити шматок батончика швидше за нього. Їхня легкість контрастувала з напруженням, яке стояло між нею й Ашером.

Арі спустилася вниз у вільній сорочці й спортивних штанах.

— Задоволений? — запитала вона, розправляючи тканину.

— Значно, — відповів я, оглядаючи її з явним схваленням.

Вона підійшла ближче, обійняла мене й притулилася щокою до грудей. Її тепло завжди мало здатність заспокоювати й огортати спокоєм, навіть коли навколо все горіло.

— Твій контроль ніколи не зникне, чи не так? — м’яко запитала вона, не засуджуючи, лише констатуючи.

— Стосовно тебе? Ніколи, — відповів я, нахиляючись і коротко торкаючись губами її чола.

— Лео запропонував сьогодні розпалити вогнище, — озвалася Арі, відсторонюючись і звертаючись уже до всіх. — Можемо посмажити зефір. Було б непогано провести вечір на вулиці.

Макс, сидячи на кухонному стільці з чашкою кави в руці, хитнув головою:
— Ідея нормальна. Свіже повітря не завадить. Та й хтось має показати вам, як правильно підкидати дрова.

— Не думаю, що залишуся до вечора, — сказала Евелін, намагаючись звучати байдуже. — Є справи.

Але тиша після її слів затягнулася. Ашер підвів очі й уперся поглядом у неї. Його голос прозвучав тихо, але напруження в кожному слові було важче за граніт:
— Ти залишаєшся.

Евелін завмерла на мить. Її пальці стиснули ложку трохи сильніше, але вона швидко опанувала себе, опустивши погляд у чашку. Ці двоє доведуть мене своїми іграми. 

Плани з вогнищем зазнали фіаско, коли небо, ніби вирішивши підкреслити драму дня, розірвала злива. До того, як перші краплі вдарили по даху, Макс уже встиг поїхати — його «важливі справи» зазвичай означали секс або, якщо йому зовсім нудьгувалося, секс утрьох. Але з його рудоволосою проблемою все останнім часом було надто складно, тож навіть мені було цікаво, куди він так поспішає.

Втім, з Ашером та Евелін драми ніколи не бракувало. Їхня постійна гра на межі вибуху втомлювала, але був у цьому й свій плюс: у Евелін був панічний страх блискавок. Тож, коли грім загуркотів над будинком, вона без слів залишила думку про від’їзд. Ашер мовчки обхопив її зап’ястя й повів нагору. Двері спальні зачинилися з тихим клацанням. Якщо ці двоє нічого не рознесуть — чудово. А якщо рознесуть... що ж, не моя проблема.

Оскар тим часом втиснувся під ліжко, незважаючи на всі вмовляння Арі. В принципі, це навіть було на краще — цілий день він виводив мене так, що я ледь не втратив терпіння. Схоже, чистка зубів залишила в нього душевну травму, і пес вирішив мститися кожному, хто трапиться на шляху. Якби не мій Янгол, ця клята собака давно б уже сиділа на вулиці під дощем, насуплено роздумуючи про свої життєві вибори.

Ми з Арі влаштувалися на дивані у вітальні. За вікном вода хльостала по склу, кожен спалах блискавки коротко висвітлював кімнату. В руках — теплі чашки з чаєм. Вона притулилася до мене, сховавшись під моєю рукою, й це було тією тихою ідилією, яку я цінував більше, ніж міг пояснити.

— Шкода, що погода зіпсувалась, — прошепотіла вона, обережно вдихаючи аромат напою. Її голос був м’яким, спокійним — тим самим, що завжди заспокоював мене краще за будь-які слова.

— У нас ще буде час усе надолужити, мила, — відповів я, нахиляючись, щоб поцілувати її в маленький носик. Вона усміхнулася у відповідь — тепло, по-домашньому.

І в той момент я був переконаний, що вечір залишиться саме таким: спокійним, затишним, без зайвих хвилювань.

— Насправді... — Арі трохи посунулася, звільняючи одну руку, щоб поставити чашку на столик. — Я хотіла поговорити з тобою про дещо... вже давно.

Те, як вона це сказала — тихо, обережно — миттєво вивело мене з розслаблення. Напруга пройшла по спині холодною хвилею. Я знав цей тон. Знав, що за ним не криється нічого буденного.

— Що саме? — запитав, мимоволі напружуючи щелепи.

Вона ковтнула, її пальці ковзнули по коліну моїх штанів, наче шукала підтримки й сумнівалася водночас.
— Про наш договір... — слова прозвучали обережно, але важко, ніби їй довелося підняти щось надзвичайно важке.

Чорт. Серце в грудях стиснулося. Серйозно? Звідки зараз взялася ця тема? Та ще й у цей момент, коли все, здавалося, нарешті стало на свої місця?

— Арі... — видихнув я, заплющуючи на секунду очі.

— Лео, я хочу знати... Це мучить мене..  Ти казав про якісь обставини... Ти збирався зробити мені пропозицію, і я... Я справді нічого не розумію.