Читати книгу - "Коли світ говорить шепотом, Love"

Це був звичайний вечір — і зовсім незвичайний водночас.

Зала була не великою, але світло в ній було м’яким, ніби створеним спеціально для того, щоб підсвічувати не просто картини — а мрії. Мої картини. Вперше вони висіли не на дверях моєї кімнати, не в зошиті з малюнками, а на справжніх стінах, під справжнім склом. Поруч — таблички з моїм ім’ям.

Мені здавалося, що серце б’ється голосніше за розмови навколо. Люди ходили, зупинялись, щось шепотіли. Деякі довше дивилися на нічне місто, інші — на хлопчика під дощем. Я стояв біля столика з соком і печивом, стискаючи стакан, ніби це давало мені опору.

А потім прийшла вона.

Мама.

Вона йшла повільно, ніби хотіла запам’ятати кожну деталь. Її пальці торкались рам, погляд — шукав щось глибше. А тоді вона зупинилась біля картини, яку я малював найдовше. Найбільше переживав за неї. І прошепотіла:

— Ти відкрився. І це так красиво.

Я не зміг відповісти. Просто підійшов і обійняв її.

Цього вечора я зрозумів: бути побаченим — страшно. Але й важливо. Бо саме тоді з'являється зв'язок між тим, що ти відчув, і тим, що інші змогли вловити. І тоді мистецтво оживає.

А разом з ним — і ти.