Читати книгу - "Мертві квіти"

Зараз!

Неймовiрним зусиллям волi рука, нiчого не вiдчуваючи, полiзла пiд пахву, не в силах намацати застiбку. Усе наче повторювалося як тодi, коли насправдi нiхто увiйти не мiг. Тепер уже нiкого не викличеш. Пiзно. Зараз постукає… Пальцi не вiдчувають металу.

Ну!!!

Дверi горища зарипiли без дозволу, повiльно роззявлюючись, випускаючи кремезну постать з блiдим обличчям. Хто-хто, а вiн мав право заходити, не стукаючи! Здавлений крик застряг у Стасовому горлi. Вайлувата рука у короткому рукавi недбало штовхнула дверi назад i ведмежа постать з неприродно маленькою головою посунула на нього, зупинившись за два кроки.

Серце готове було зупинитись.

— Що, небоже, зiбрався стрiляти у дядька? Хе… Давай. Двiчi не помирають.

Лише тепер Стас побачив, що рука його стискає-таки пiстолет, спрямовуючи убiк привида.

— Га-а-а-а!!! — несподiвано загарчав прибулець, скрививши обличчя i здiймаючи руки догори.

Палець натис на гачок сам. У закритому просторi лупонуло так, що не витримала стара штукатурка. Щось посипалося, блимнуло свiтло. Крик несамохiть вихопився з власних грудей, а руки скинулися уперед, нацiлюючи зброю в голову прибульця.

Вiн хитнувся, хапаючи ротом повiтря, зловився за кут столу, а ноги вже робили неслухнянi кроки назад. Стiл загрiб нiжками по пiдлозi. Позаду дверi. Ноги його заплелися i дебела постать, неприродно гикнувши, завалилася у кут. Вiн намагався удихнути, але тiльки гикав. Схожi на клешнi руки терли очi i розривали комiр сорочки. А стрiлець, геть-зовсiм заклякнувши, ще довго спостерiгав би цю картину, якби не залишки газового заряду, якi лiзли у нiс, виводячи зi ступору.

Кинувши зброю, Стас хапнув кружку i побiг до водопроводу, вiдкривши кран наповну. Вода текла безперервно, а вiн лише льотав до коридора, набираючи її i лиючи по очах того, кого за усiєю логiкою належало звати дядьком Тарасом, i який, вочевидь, досi був живий. Не дивлячись на зусилля усiх i його, Стаса, у тому числi. Повiки лежачого жахливо набрякли. З очей текло, проте Мироненко дихав самостійно. Пiд його сiдницями поступово розпливалася калюжа.

Схаменувшись, Стас прожогом майнув надвiр i, вихопивши з бардачка аптечку, вже летiв назад. У грудях нещодавнього привида добряче гепало, а от руки вже стали теплими. Що там пульс? Зробивши кiлька iн'єкцiй, Стас витер пiт з чола i лише тепер зауважив, що й сам увесь мокрий.

Закректавши з натуги, Стас вiдтяг дядька з калюжi й спробував посадити на диван. Та той лише знесилено махнув рукою. Позаду у сiнях загупало. Грюкнули дверi. Тi, хто з вигуками вдиралися до кiмнати, миттєво замовкали, зупиняючись на пiвкроцi i хапаючись хто за що здатний. Останньою була Оленка. Скрик її вiддався луною у кiмнатi i вона вочевидь не втрималася б на ногах, якби не Гащак. А всаджена у крiсло, дiвчина схопилася рукою за вiдсунутий стiл, затуляючи iншою рота.

— Не бiйтеся, не привид… — вiдхекуючись, промовив Стас. — Уже й пульс є, пристойний.

Наче почувши це, Мироненко ухопився за край дивана i зробив спробу пiдвестися. Усi троє кинулися до нього i посадили-таки на фамiльне ложе. Притягши подушку, Стас пiдклав йому пiд спину i лише тепер пригорнув Оленку. Схоже, допомоги потребувала i вона.

— Дякую, небоже, що привiв мене до тями… — безбарвним голосом промовив Мироненко. — Думав, здихатиму-таки сьогоднi отут…

Усi четверо тiльки й могли, що мовчки розглядати його. Проковтнувши язик, вони застигли у нiякових позах, не знаючи, куди прилаштувати руки.

— Чого поставали? — наче нiчого не сталося, насилу розплющуючи набряклi очi, запитав Мироненко. — Посади людей. Ти ж господар… I дверi зачини, зимно. О… я ж увесь мокрий. Накинь щось на мене.

Ступор минав. Гащак рухав крісло, Стас обгортав ковдрою. А за кiлька хвилин уже гудiв чайник на плитi. I однаково всi мовчали.

— Живий я, живий, принаймнi зовні, — промовив Мироненко. — З середини вже почав помирати. Напевно, до ранку дiйшов би. Твоя «пукалка» оживила, чую — до тями приводить…

Дядько Тарас кивнув на покинутий пiстолет.

— Газовий, — сказав Стас, ховаючи зброю.

— Шкода, — спокiйно по-дiловому пожалкував нещодавнiй небіжчик. — Краще б справжнiй.

— Вам краще, а менi знову за ґрати й цього разу вже надовго. Про себе тiльки думаєте.

— Чому знову? — не зрозумiв Мироненко.

— А я там уже встиг побувати. Вашими зусиллями, до речi. Мене у смертi Йосипiвни звинуватили. Був у мене, як виявляється, мотив завдяки вашим витiвкам.

У голосi Стаса з'явилася злiсть. Нещодавнi фантастичнi вiдчуття минали, поступаючись мiсцем звичним.

— Нiла, Нiла… — гiрко промовив дядько Тарас. — Навiщо менi дiм… Навiщо було усе це затiвати, якщо її тепер немає.

Вiн плакав, затуливши долонею i без того набряклi очi. Кремезне тiло здригалося, притулене спиною до килима, який пророкував подiї.

— Лише сьогоднi дiзнався, — глибоко зiтхнув дядько. — Як тепер жити?! От скажи! Тепер тiльки туди дорога. Як сталося це? Хто? Знайшли? Ти знаєш?

— Не знайшли, — вiдповiв Стас. — Але я знаю.

— Хто?! — заревiв Мироненко. — Благаю, небоже, хто?

— Довго розповiдати, — зiтхнув Стас. — Може, вiдпочинете, заспокоїтеся, а там подумаємо, що i як далi. Правду казав старий — видно не свiтить менi звiдси вибратися…

— Зараз, — рiшуче промовив Мироненко, нахиляючись уперед. — Тут i зараз.

— Гаразд, — згодився Стас, — якщо пiсля усього ви здатнi розумiти. Її збив машиною Вiктор Коваленко, принаймнi пiд таким прiзвищем вiн числиться водiєм у франкiвськiй компанiї «Молочна країна». Возить йогурти. Збив службовим фургоном, навмисно. Я намагався, але… Врятувати її не було можливостi. Ви знаєте таку людину?

Мироненко мовчав, намагаючись зосередитись, облишивши емоцiї. Здавалося, до нього поверталося адекватне сприйняття. Схожа на клешню рука намацала поставлену Оленкою кружку.

— Не знаю. Який вiн iз себе? Фото немає?

— Фото вам не потрiбне, — сказав Стас. — Чоловiк цей як двi краплi води схожий на Iгоря Каширова з Коломиї. Його, сподiваюсь, ви знаєте? Гадаю, насправдi вони брати-близнюки.

Обличчя дядька Тараса змiнювалося просто на очах. Воно потемнiло. Навiть почорнiло, а очi, i без того маленькi, сховалися глибоко-глибоко. Вiн міркував, робив висновки i наче сам до себе хитав головою. Нiхто не наважувався заважати цьому процесу.

Доба входила у глибоку нiч. Усi розумiли, що прощальної п'янки вже не буде. Бiльше того — саме прощання вiдкладалося. Олена дивилися приречено. Ще годину тому вона вже уявляла у думках Вiнницю i радiла, що усi жахи позаду. Щойно її надiї розстанули. Щось подiбне вiдчував i Стас, проте мiг заприсягтися — розчарування не перевищувало решти вiдчуттiв. Адже азарт мисливця живе попри все у кожному чоловiковi, незалежно шкiдливий вiн з професiйного погляду, чи