Читати книгу - "Останнє бажання"

А потім світ знову почав існувати — але вже цілком інакше.

— Геральте?

— Гмм?

— І що далі?

— Не знаю.

— Я теж не знаю. Бо бачиш, я… Не впевнена, чи варто було прирікати себе на мене. Я не вмію… Зачекай, що ти робиш… Я хотіла сказати тобі…

— Єнніфер… Єн.

— Єн, — повторила чародійка, підкоряючись йому повністю. — Мене ніхто ніколи так не називав. Скажи це ще раз, будь ласка.

— Єн.

— Геральте.

XVII

Дощ перестав падати. Над Ринде з’явилася веселка. перетявши небо переривчастою кольоровою дугою. Здавалося, що веселка виростає просто зі зруйнованого даху шинку.

— Заради всіх богів, — пробурмотів Горицвіт. — Яка тиша… Неживі обоє, кажу вам. Або повбивали одне одного, або мій джин їм кінця доїхав.

— Треба б глянути, — сказав Вратимир, витираючи чоло зім’ятою шапкою. — Вони можуть бути поранені. Може. покликати медика?

— Радше грабаря, — заявив Крепп. — Я ту чаклунку знаю, а у відьми́на в очах теж бісики скакали. Нема що думати, треба копати дві ями на жальнику. Ту Єнніфер я, щоправда, радив би перед похованням пробити осиковим кілком.

— Яка тиша, — повторив Горицвіт. — Хвилину тому аж крокви літали, а зараз хоч маком сій.

Вони наблизилися до шинку повільно, прислухаючись на кожному кроці.

— Хай столяр теше труни, — мовив Крепп. — Скажіть йому…

— Тихо, — перебив Ердиль. — Я щось чув. Що то було, Хіреадане?

Ельф відкинув волосся з гостроверхого вуха, схилив голову.

— Я не впевнений… Підійдімо ближче.

— Єнніфер жива, — раптом сказав Горицвіт, напружуючи свій музичний слух. — Я чув, як вона застогнала. О, знову!

— Ага, — підтвердив Ердиль. — Я теж чув. Застогнала. Певне, жахливо страждає, кажу вам. Хіреадане, куди? Вважай!

Ельф відсахнувся від розбитого вікна, крізь яке обережно заглянув.

— Ходімо звідси, — мовив коротко. — Не заважаймо їм.

— То вони живі обоє? Хіреадане? Що вони там роблять?

— Ходімо звідси, — повторив ельф. — Залишмо їх на деякий час самих. Хай там зостануться — вона, він і його останнє бажання. Зачекаймо в якійсь корчмі, мине трохи часу і вони до нас приєднаються. Обоє.

— Що вони там роблять? — зацікавився Горицвіт. — Скажи ж уже, до біса!

Ельф посміхнувся. Дуже, дуже сумно.

— Я не люблю урочистих слів, — мовив. — А іншими цього не висловиш.

ГОЛОС РОЗУМУ 7

I

На поляні стояв Фальвік при повному озброєнні, без шолома, в перекинутому на плече кармазиновому орденському плащі. Біля нього, схрестивши руки на грудях, стояв кремезний бородатий краснолюд у білій шубі, кольчузі та мисюрці[32] зі залізних кілець. Тальє, без обладунку, лишень у короткому стьобаному плащі, повільно прогулювався, час від часу вимахуючи оголеним мечем.

Відьми́н роззирнувся, стримуючи коня. Довкола поблискували напівпанцирі та пласкі шишаки озброєних списами солдат, які оточували галявину.

— Щоб ти здох, — буркнув Геральт. — Можна було сподіватися.

Горицвіт повернув коня, тихо вилаявся на вигляд списоносців, які перекрили їм відхід.

— Що відбувається, Геральте?

— Нічого. Тримай рот на замку і не втручайся. Я спробую якось з цього виплутатися.

— Я питаю, що відбувається? Знову авантюра?

— Заткнися.

— Таки дурню ми надумали, аби їхати до міста, — простогнав трубадур, глипаючи в бік недалеких, помітних над лісом веж храму. — Треба було сидіти у Неннеке і носа за мури не витикати.

— Заткнися, кажу. Побачиш, хутко все з’ясується.

— Щось не схоже.

Горицвіт мав рацію. Було не схоже. Тальє, вимахуючи оголеним мечем, далі прогулювався, не дивлячись у їхній бік. Солдати, спершись на списах, спостерігали понуро і байдуже, з мінами професіоналів, у яких убивання не викликає інтенсивного викиду адреналіну.

Вони зсіли з коней. Фальвік та краснолюд повільно підійшли.

— Ви образили шляхетного Тальє, відьми́не, — промовив граф без жодних уступів чи форм чемності. — А Тальє, як, певен я, пам’ятаєте, рукавицю вам кинув. На святинному терені не годилося потикатися[33] з вами, отож почекали ми, щоб ви з-за спідниці жеркині вихилились. Тальє чекає. Ви зобов’язані битися.

— Зобов’язані?

— Зобов’язані.

— А не вважаєте, пане Фальвіку, — криво посміхнувся Геральт, — що шляхетний Тальє надто високу честь мені виявляє? Я ніколи не був пасований на лицаря, а що стосовно народження, то про його обставини ліпше й не згадувати. Боюся, що я недостойний того, щоб… Горицвіте, як про це кажуть?

— Неспроможний уділяти сатисфакцію і стикатися у герці, — продекламував поет. — Лицарський кодекс твердить…

— Капітул ордену керується власним кодексом, — урвав Фальвік. — Коли б це ви лицаря ордену визвали, то він управі був би дати вам сатисфакцію чи ж не дати оної, як забажає. Але є інакше, лицар вас визиває, а тим самим до своєї гідності підносить, звісно ж, лише на час необхідний, аби зневагу змити. А ви не можете відмовитись. Відмова прийняття гідності учинила б вас негідним.

— Але ж логіка, — прокоментував Горицвіт, скорчивши мавпячу гримасу. — Я так бачу, на філософії вчилися, пане лицарю.

— Не втручайся, — Геральт підняв голову, глянув Фальвікові у вічі. — Договорюйте, лицарю. Я хотів би знати, до чого ви хилите. Що станеться, якщо я виявлюся… негідним.

— Що станеться? — Фальвік викривив губи у злобній посмішці. — А те, що накажу повістити тебе на галузці, ти, живолупе.

— Спокійно, — озвався раптом краснолюд хрипким голосом. — Без нервів, пане графе. І без лайки, гаразд?

— Не вчи мене манерам, Кранмере, — процідив лицар. — І пам’ятай, князь дав тобі накази, а ти мусиш їх сповнити достеменно.

— Це ви мене, графе, не вчіть, — краснолюд спер кулак на застромлену за пояс двосічну сокиру. — Я знаю, як виконувати накази, мене повчати не треба. Пане Геральте, з вашої ласки. Я Денис Кранмер, капітан сторожі князя Ереварда.

Відьми́н офіційно вклонився, дивлячись краснолюдові в очі, — ясно-сірі, сталеві під русявими кущуватими бровами.

— Вийдіть проти Тальє, пане відьми́не, — спокійно продовжував Денис Кранмер. — Так найкраще буде. Не до смерті маєте битися, а лишень до обезвладнення. Тож вийдіть на поле і дозвольте себе обезвладнити.

— Що-що?

— Лицар Тальє — князів улюбленець, — промовив Фальвік, злісно посміхаючись. — Коли ти, відміно, мечем у бою до нього доторкнешся, покараний будеш. Капітан Кранмер арештує тебе і доставить перед лице Його Високості. Щоби покарати. Такі накази йому дано.

Краснолюд, навіть не глянувши на лицаря, не відводив від Геральта своїх холодних стальних очей. Відьми́н посміхнувся, ледь-ледь, але таки паскудно.

— Якщо я правильно зрозумів, — сказав він, — я маю вийти на поєдинок,