Читати книгу - "Останнє бажання"

— Без глузів, — засичав Фальвік. — Не ускладнюй свойого становища. Ти образив закон, галасвіте, і за сеє покараний будеш, тямиш? А молодому Тальє потрібна єсть слава відьмацького погромця, тож капітул хоче йому сю славу дати. Даси перемогти себе — то своє жалюгідне життя порятуєш. Нам твого трупа не треба, хочемо лиш, щоби Тальє покарбував твою шкуру. А твоя шкура, шкура мутанта, скоро зростається. Ну, вперед! Вирішуй. Не маєш вибору.

— Ви так думаєте, графе? — Геральт посміхнувся ще паскудніше, роззирнувся, повів по солдатах оцінюючим поглядом. — А я думаю, що маю.

— І це правда, — визнав Денис Кранмер. — Маєте. Але тоді проллється кров, багато крові. Як у Блавікені. Чи ви цього хочете? Хочете мати на сумлінні кров та смерть? Бо той вибір, про який ви, пане Геральте, думаєте, — це кров та смерть.

— Ваші аргументи, капітане, чарують і просто захоплюють, — закпив Горицвіт. — На чоловіка в лісі напали, а ви йому про гуманність тлумачите і до його вищих почуттів апелюєте. Наскільки я зрозумів, просите не проливати крові розбійників, які на нього напали. Мусить він найманих убивць пожаліти, бо ж вони жінок-дітей мають, а, може, навіть і матерів. А не здається вам, капітане Кранмере, що ви зарано побиваєтесь? Бо дивлюся на отих ваших списоносців і бачу, що коліна їм тремтять на саму думку про бій з Геральтом із Ривії, відьми́ном, який зі стригою голіруч упорався. Ніяка тут кров не проллється, ніхто ушкоджений не буде. Окрім тих, що ноги поламають, до міста тікаючи.

— Я, — спокійно відповів краснолюд і хвацько задер підборіддя, — на свої коліна не скаржуся. Досі ні від кого не втікав і звичок своїх не мінятиму. Я нежонатий, про дітей несвíдомий, та й матір, жінку мені малознану, волів би я в цю справу не втягати. Але дані мені накази сповню, як завжди, достеменно. Не апелюючи до жодних почуттів, прошу пана Геральта із Ривії, аби він прийняв рішення. Згоджуся з усяким і діятиму відповідно.

Краснолюд і відьми́н дивилися одне одному в очі.

— Гаразд, — урешті сказав Геральт. — Зробімо це. Шкода дня.

— Себто, ви згодні? — Фальвік підняв голову, його очі сяйнули. — Згоджуєтеся на поєдинок зі шляхетним Тальє з Домдалю?

— Так.

— Добре. Приготуйтесь.

— Я готовий, — Геральт натягнув рукавицю. — Не гаймо часу. Якщо Неннеке довідається про цю авантюру, влаштує пекло. Залагодьмо це швидко. Горицвіте, зберігай спокій. Тебе це не стосується. Правда, пане Кранмере?

— Цілковита, — впевнено підтвердив краснолюд і глипнув на Фальвіка. — Цілковита, пане Геральте. Хоч би що там було, це стосується лише вас.

Відьми́н зняв меч зі спини.

— Ні, — промовив Фальвік, добуваючи свого. — Ти своєю бритвою не битимешся. Візьми мого меча.

Геральт здвигнув плечима. Взяв клинок графа і змахнув ним для проби.

— Важкий, — заявив холодно. — З таким самим успіхом ми могли б змагатися рискалями.

— У Тальє такий самий. Шанси рівні.

— Ви неймовірно дотепні, пане Фальвіку. Далебі, неймовірно.

Солдати нещільним строєм оточили галявину, Тальє і відьми́н стали один проти одного.

— Пане Тальє? Як щодо перепросин?

Лицарик закусив губи, заклав ліву руку за спину, застиг у фехтувальній позиції.

— Ні? — Геральт посміхнувся. — Не прислухаєтеся до голосу розуму? Шкода.

Тальє ледь присів, стрибнув, блискавично, без попередження напав. Відьми́н не завдав собі клопоту навіть захиститися парадою, швидким півобертом ухилившись від плаского удару. Лицарик широко замахнувся, клинок знову протяв повітря. Геральт спритним піруетом вийшов із-під вістря, м’яко відскочив, коротким і легким фінтом збив Тальє з ритму. Тальє вилаявся, широко вдарив справа, на мить утратив рівновагу, спробував повернути її, інстинктивно, високо і незграбно захищаючись мечем. Відьми́н ударив із силою та швидкістю блискавиці, прямо, викидаючи руку на повну довжину. Тяжкий меч задзвенів об клинок Тальє так, що той, відбившись, сильно вдарив його по обличчю. Лицар заревів, упав навколішки і лобом торкнувся трави. Фальвік підбіг до нього. Геральт увігнав меч у землю, обернувся.

— Гей, варто! — вереснув Фальвік, устаючи. — Беріть його!

— Стояти! Ані руш! — гримнув Денис Кранмер, торкаючись сокири. Солдати завмерли.

— Ні, графе, — повільно вимовив краснолюд. — Я завжди достеменно виконую накази. Відьми́н не торкнувся лицаря Тальє. Хлопчисько сам ударився об власне залізо. Нещасливий випадок.

— У нього скалічене обличчя! Він спотворений на все життя!

— Шкіра зростається, — Денис Кранмер вп’яв у відьми́на свої сталеві очі й вищирив зуби. — А шрам? Шрам для лицаря — почесна пам’ятка, підстава для хвали і слави, якої йому бажав капітул. Лицар без шраму — то фраєр, не лицар. Спитайте його, графе, впевніться, що він тішиться.

Тальє звивався на землі, плював кров’ю, скавчав і вив, зовсім не виглядаючи втішеним.

— Кранмере! — рикнув Фальвік, вириваючи свій меч із землі. — Ти пожалкуєш, клянуся!

Краснолюд відвернувся, поволі витяг сокиру з-за пояса і смачно сплюнув на праву долоню.

— Ох, пане графе, — скреготнув. — Не кляніться даремно. Я клятволомів не терплю, а князь Еревард наділив мене правом карати таких на горло. Пущу повз вуха ваші необдумані слова. Але не повторюйте їх, ревно про цеє прошу.

— Відьми́не, — Фальвік, сапаючи від злості, обернувся до Геральта. — Забирайся з Еландеру. Негайно. Вже.

— Я рідко з ним згоджуюся, — буркнув Денис, підходячи до відьми́на й віддаючи йому меч, — але цього разу він добре каже. Виїжджайте так швидко, як можете.

— Зробимо, як радите, — Геральт перевісив меч за спину. — Але спершу… Ще маю слово до пана графа. Пане Фальвіку!

Лицар Білої Троянди нервово закліпав.

— Повернімося на мить до кодексу вашого капітулу, — тягнув відьми́н, намагаючись не усміхатися. — Мене дуже цікавить одна річ. Коли б, скажімо, я почувався враженим та ображеним вашою позицією у всій цій афері, коли б визвав вас до поєдинку на мечах, отут, на цьому місці, то що б ви вчинили? Визнали б мене достатньо гідним, щоби схрестити зі мною вістря? Чи відмовили б, навіть знаючи, що у разі відмови я вважав би вас негідним навіть того, щоб на вас наплювати, побити пику і скопати дупу на очах у кнехтів? Графе Фальвіку, з ласки своєї заспокойте мою цікавість.

Фальвік зблід, відступив на крок, роззирнувся. Солдати уникали його погляду. Денис Кранмер скривився, звісив язика і цвіркнув слиною на чималу відстань.

— Хоч ви й мовчите, — тяг далі Геральт, — я у вашій мові чую голос розуму, пане Фальвіку. Ви мою цікавість