Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 4"

рожен зробив Кастор Абдуїн, майстер ковальської справи, золоті руки. В’ялене жирне м’ясо в маніоковому борошні так і шкварчало, для баїянця це найкращий делікатес. Кусень шарке, жменя борошна і, щоб не було таке солоне, кілька достиглих білих бананів. Смак і пахощі жаки і жаби, бананів і рападури, кажа, мангаби, умбу перемішувались. У свята він настромлював на обстругану паличку земляний банан і тримав на вогні, поки підрум’яниться і запашить жаром. Щоб банан не підгорів, обкачував у борошні, яке потім зчищав — смакота, та й годі.

Легіт війнув з річкового стрижня; повії відсипалися після нічної оргії; вийшов Факел — оглянути сильця. Кабри з какаового складу й будівельники скотного двору полковника Робустіано де Араужо ще не продирали очей. Тільки пташина трель порушувала тишу в Великій Пастці. Улюблена Фадулова пора: сиди на порозі дому, сьорбай гарячу каву і, покурюючи кальян, милуйся, як гарно довкола — долина, річка, гори, дерева і дім. Великий Турок спочиває у своєму царстві.

Звідси його не викуриш: хай відраджує лікар, хай погрожує жагунсо, хай зманює дівка. Ще не народилася така, що змогла б поламати його долю. Кого баба зведе з розуму, той скінчить на соломі. Йому, скажімо, памороки не заб’ють, навіть Зезінья Пальма, і то не сама, а з гуртом найшикарніших краль ільєуських та ітабунських кабаре. Не запаморочить його жодна вертихвістка, чи то Зезінья, весела дівуля, любов з підворіття, чи незайманиця Аруза, вигідна партія, чи Жусара Рамос Рабат, багата вдова; останнім двом так кортить заміж, що аж-аж-аж — спокусливі облудниці. Хто тільки не чигає на бідолашного християнина, будь-яка спідниця ширить фальшиві чари й зазіхає на волю.

Думки думками, а погляд так і тягне на річку, на те місце, де «дамське біде» — так Кастор називав басейн з каскадом, зручний дівчатам купатися і прати. А що, як там ця початківка Бернарда, поплаває, а потім погодиться розважити його, розвіяти ранкову нудьгу?

Бернарда, темна загадка. А здавалося ж, що в юрмі зітхальників вона вирізняє саме його; годинами слухала казки з «Тисячі й одної ночі», побрехеньки, байки, біблійні оповідки. Навіть поголоска пішла про їхні шури-мури. А проте перебратися до нього, проміняти своє ремесло на становище коханки Бернарда відмовилась. Воліла жити сама й приймати випадкових клієнтів. Фадул тільки головою крутив: не второпаєш, як суру з Корану, темної книги бусурман.

Місячної ночі у Великій Пастці чародіють цигани

1

Приїзд циганського табору, дарма що збаламутив увесь хутірець, залишив по собі якийсь щем. Його довго згадували, хоча за один день і одну ніч сталося не так і багато подій, гідних опису. Проте зосталася якась аура, якась таємниця.

Приїхали цигани ввечері й отаборилися в гущаку, на тому березі. Чи то не помітили містка, чи то звернули умисне.

Розпрягли кибитки з барвистими полотняними стінами й шкіряним верхом. Жінки заходилися розкладати багаття, а чоловіки повели напувати коней і віслюків. Тільки сивий Жозеф, у жилетці, з сережками й перснями, з кинджалом за широким поясом, перейшов по камінню річку і подався до Фадулового армазему. Наче царьок з картинки, подумала, помітивши його, Збуй-Вік.

Здалеку їх аж роїлося, проте насправді було зо два десятки, разом з дітьми. Ого, скільки їх, подумав капітан Натаріо да Фонсека, коли наступного дня наткнувся на циганський табір перед Великою Пасткою. Капітан нагодився вчасно, щоб завадити туркові купити осла; а про вчорашні події він дізнався лише з розмов.

2

По всьому узбережжі й сертану всі знай товкли водно, всі відали: цигани — діти іновірного, непевного племені. Не змішують крові з баїянцями та іншими бразильцями, не родичаються з сержипанцями чи турками, португальцями чи метисами, з будь-якими людьми. Ви коли чули, щоб циган одружився з місцевою? Ні! Це окреме кодло, зграя характерників і шахраїв, їм аби дурити, обманювати, махлювати.

Чоловіки, коли сиділи охляп на крадених конях, скидалися на шляхтичів, графів і баронів, герцогів і маркізів. Жінки, коли лежали на засмальцьованих матрацах у своїх кибитках, у квітчастому шматті, у довгих, зі шлярками, спідницях, у браслетах і намисті, зійшли б за принцес і цариць, а так — ворожки, язики без кісток, босота. Дехто твердив, навіть писав, ніби цигани — недобитки вавилонського царського двору, ніби вони бродять по світу не без умислу. Хай там що, а їх краще цуратися, не вступати з ними в торг, ховати від них усе цінне. Шатерники, безземельники, де це таке видано? З циганом знайся, а каменюки за пазухою тримайся!

Навіть індіанці, на що вже гнані, а й ті не безземельні, хоча землі у них тепер мало на цих берегах. А колись же їхні племена займали тут великі території. Володарі лісів та річок, індіанці рибалили й полювали, танцювали й воювали. Більшість повимирала, у вирощуванні какао користі з них, як з цапа вовни. Вцілілі рештки окопалися по своїх застумах, проте ледь щось трапиться, відразу клич: бий червоношкірих! Якщо нині вони й становили якусь загрозу, то дуже незначну. Щоб це червоношкірі нападали на переселенців, про це запав і слух. Таке траплялося хіба за сивої давнини, ще до Великої Пастки.

У Велику Пастку, цяту на уявній карті басейну річки Кобрас, потяглися бахурки: ці кочівниці, як і цигани, місця собі не загрівали; гуляли з погоничами й мандрівниками, заробіток у ці скандальні ночі діставався їм із ризиком. Зведена на толоці шопа принаджувала шлюх, пеонів і лісорубів. Пеони приходили з плантацій, насаджуваних по тому, як лісоруби валили ліс: спершу сокира й вогонь, відтак лопата й мотика. Поодинокі дівки оселялися тут, ставили солом’яну хижку. Годі й казати: щоб зажити в цьому Богом забутому куточку, потрібна неабияка мужність.

Земля, відібрана в індіанців, убога земля повій. У циганів землі немає: у них вона на кінських крупах, на помості кибиток, на підошвах ніг. Ніякої їм віри. Але хто не поласиться на пару сережок, таких іскристих на сонці, хто не побажає зазирнути в день грядущий?

3

Історія циганського наскоку в Велику Пастку проясниться або й потьмяніє ще більше, коли зробимо короткий екскурс у минуле Гути, ще й досі наскрізь пропахлої тютюновим духом.

Гута — а вона бувала в бувальцях — зроду в своїй багатій практиці не зустрічала щирого цигана. Педро Циган, з яким приїхавши з Амаргози, вона зійшлась в Ітапірі, тільки й мав циганського, що прізвисько та брехливий язик. Сам він, темношкірий і пластоволосий, був індіанського коліна. Клюнувши на його прізвисько, Гута злигалася з гармоністом, проте на