Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

приглядався до кожної медузи, то поступово почав відчувати, що задихаюся. Я непомітно замовк, кілька разів перерахував дрібні гроші в кишені й кілька разів витер рота хусточкою. А з моїх уст не сходила молитва: «От було б добре, якби ці скляні баки з медузами скінчилися!» Однак їм не було кінця-краю. Виявляється, у морях усього світу їх видів водиться сила-силенна! Хвилин тридцять я терпів, і від напруження в голові замакітрилося. Тож урешті-решт, спершись об поруччя, я так знесилів, що сів на найближчу лавку. Куміко підійшла до мене і стривожено запитала, що зі мною сталося. Я чесно признався, що мені погано, що поки я дивився на медуз, мені голова закрутилася.

Куміко пильно глянула мені в очі.

— Справді. В тебе очі посоловіли. Щось неймовірне! Невже таке може статися, коли людина дивиться на медуз? — здивувалася вона й, потягнувши за руку, вивела мене з похмурого вологого акваріума на сонце.

Просидівши хвилин десять у парку й поволі глибоко віддихавшись, я поступово прийшов до тями. Приємно сяяло сліпуче осіннє сонце, раз по раз з тихим шелестом під вітром ворушилося сухе листя гінкго.

— Ну що, тобі краще? — невдовзі спитала Куміко. — Яка ти дивна людина! Чого ти відразу не сказав, що не зносиш вигляду медуз — настільки вони тобі огидні? — І вона засміялася.

Того недільного дня з чистим, бездонним небом і лагідним вітерцем обличчя людей, що прогулювалися парком, світилися радістю. Вродлива струнка дівчина вигулювала здоровенного кудлатого пса, старий у м’якому капелюсі стежив за внучкою, що гойдалася на гойдалці. Кілька парочок, схожих на нас, сиділи на лавках. Десь далеко хтось управлявся на саксофоні.

— Чого тобі так подобаються медузи? — запитав я.

— Та як тобі пояснити? Може, тому, що вони такі милі, — відповіла Куміко. — Коли оце недавно я на них дивилася, то раптом от про що подумала. Те, що ми зараз бачимо, — це лише невелика частина світу, чи не так? Ми звикли вважати: ось він, наш світ! А насправді світ набагато темніший, глибший — його більшу половину займають такі істоти, як медузи, хіба ні? Дві третини земної поверхні — океан, і неозброєним оком видно тільки його поверхню, так би мовити, його шкіру. А що ховається під нею — майже нічого не знаємо.

Потім ми ще довго прогулювалися парком, аж поки о п’ятій годині Куміко не сказала, що їй треба навідатися до матері в лікарню, і я провів її туди.

— Щиро дякую тобі за сьогоднішню прогулянку! — сказала вона на прощання.

Її усмішка світилася небаченим досі спокоєм. Помітивши це, я зрозумів, що за цей день трохи зблизився з нею. «Можливо, завдяки медузам!» — подумав я.

Після того ми ще кілька разів зустрічалися. Коли ж її мати, одужавши, виписалася з лікарні, а тяганина із заповітом мого клієнта вгамувалася й відпала потреба навідуватися до лікарні, ми зустрічалися щотижня — ходили в кіно, на музичні концерти або просто прогулювалися містом. При кожній зустрічі звикали одне до одного. Перебування з нею приносило мені радість, а коли ненароком ми торкалися одне одного, у мене тьохкало серце. Під кінець тижня робота переставала клеїтися. Я не сумнівався, що подобаюся Куміко. Бо інакше хіба щотижня зі мною зустрічалася б?

Однак форсувати наші стосунки я не спішив, бо помітив у Куміко якесь вагання. Конкретної причини в цьому я не вбачав, але в її словах і поведінці раптом проглядала якась невпевненість. Коли я щось запитував, вона на один подих спізнювалася з відповіддю. У таку мить я мимоволі відчував, що між нами мигала якась «тінь».

Настала зима, за нею — Новий рік. Увесь той час ми щотижня зустрічалися. А про це «щось» я в неї не розпитував, а вона сама нічого не казала. Зустрічаючись, ми куди-небудь ходили, сиділи в кав’ярні, вели невимушені розмови про всяку всячину.

— Послухай, ти маєш коханця? — зважився я спитати одного разу.

Куміко глянула мені у вічі:

— А чому ти так думаєш?

— Просто чомусь так здається, — відповів я. У цей час ми прогулювалися безлюдним зимовим Імператорським парком Сіндзюку.

— Як це так здається?

— Мені здається, ніби ти хочеш щось сказати. Якщо можеш — кажи.

Вираз обличчя Куміко ледь-ледь, майже непомітно, змінився. Можливо, вона все ще вагалася. Але від самого початку було зрозуміло, що вона відповість.

— Дякую, але, в усякому разі, мені нема чого сказати, вартого уваги.

— Але ж ти ще не відповіла на моє запитання.

— Про коханця?

— Ага.

Куміко зупинилася, зняла рукавичку й засунула в кишеню пальта. Потім узяла мою голу руку і стиснула у своїй теплій і м’якій долоні. Я відповів легким потиском своєї руки, і мені здалося, ніби пара, яку вона стримано видихнула, побілішала.

— Зараз можна поїхати до тебе на квартиру? — спитала вона.

— Звичайно, можна, — трохи здивувавшись, відповів я. — Я не проти. Тільки вона така, що нею не похвалишся.

Я тоді мешкав у районі Асаґая. Моя однокімнатна квартира на другому поверсі — невеличка кухня, туалет і душова завбільшки з телефонну будку — виходила вікнами на південь, за якими виднів склад якоїсь будівельної фірми. Нічим особливим непримітна, вона мала одну-єдину перевагу — у ній було багато сонця. Зіпершись спинами об стіну, ми з Куміко довго сиділи, гріючись в його промінні.

Того дня я вперше обійняв її. Як тепер згадую, вона того дня прагла моїх обіймів. У певному розумінні спокусила мене. І не конкретно якимись словами. Просто коли я обхопив її за плечі, то зрозумів, що від самого початку вона цього хотіла. Відчувалося, що її тіло розм’якло й не чинило жодного опору.

Виявилося, що до мене Куміко ні з ким не мала фізичної близькості. Після любощів вона довго мовчала. Я намагався почати розмову, однак вона не відповідала. Прийняла душ, вдяглась і знову сіла під сонячним промінням. Не знаю чому, але сидячи поряд з нею, я також тривалий час мовчав. Сонце пересувалося по небу, а ми разом з ним — під стіною. Надвечір Куміко сказала, що їй пора вирушати. Я провів її до самого дому.

— Ти справді нічого не хочеш мені сказати? — ще раз спитав я її в електричці.

Куміко хитнула заперечливо головою.

— Та облиш це, — сказала вона тихо.

Більше на цю тему я її не допитувався. Урешті-решт, вона сама віддалася мені, і навіть якщо не може висловити чогось про мене, то з плином часу все природним чином уладнається.

І після того ми щотижня зустрічалися. Зазвичай вона заходила до мене в гості,