Читати книгу - "Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…"

А ця шедевральна подоляночка Каська стрілася саме тоді, коли міг збитися на колекціонування промокашок.[118] Офігенна дівка, сліпучо-яскрава, норовиста, непоступлива у своїх принципах, небезпечна, як бите шкло, – кинджально вдарила в його розум і серце.

Богдан отверезів від райського парубоцького хмелю. Вона навалилася на нього всією тяготою своєї іконної краси. Він змалів, рішуче обсік своє жигунство і жив лише цією дівкою, про яку ходила слава по Академії, як про справжню Дівку. Він, який дав собі обітницю не одружуватися до захисту докторської, – готовий відступитися від передчасної клятви. Тільки б вона погодилася.

Чай уже віддався воді, навіть трішки охолов, поки Богдан із Лоханщини[119] зупинив свою педантичну, молоду пам’ять.

Не знайшов цукру, тому вкинув надкушену цукерку і поніс до спальні чай для Каськи.

Вона спала, закинувши голову на край подушки у коротенькій бежовій спідничці, з-під якої визирали білі шовкові трусики, та в бузковій маєчці, з якої висипалися засмаглі цицюні. Такі жадані без ліфчика, такі красивуні. Навіть з відстані – гарячі, зманливі. Одненька навіть визирає вишневим пуп’янком. Світло-бронзові стегна і литки, вкриті дрібною росичкою, тихенько здригалися і надили до себе. Чиста! Чиста! Як ангелиця!

Все було таким близьким, доступним, дурманно спокусливим, аж забило йому дух, і склянка в руці затремтіла. Голлівуд![120] Голлі-вуд!

Та Богдан вмить опанував себе, уявивши, як вона з’єретується, красивенною руцею з довгими пальцями надає по мордяці, а то й подряпає її нефарбованими, з природною світлою голубизною нігтиками. Наридалась, виснажилась. Зате, здається, прозріла. Про-зріла. Зріла…

Ліг на новенький (навіть бірку не відірвали) килимок біля ліжка, ліг горілиць, щоб бодай упівока бачити Її. Бачити. Вже прозрілу.

Блискавка полосонула київське небо, вогнистою патиною залила вікно і тут же з виляском зірвався теплий літній дощисько.

Богдан молив Бога, щоб не гриміло. Не будило Її.

Хай поспить. Про-зріла. Зріла.

Бережанський м’ясник Жора азартно розробляв для продажу коров’ячу тушу, привезену із окраїнного в районі села Ядлівки, з-за голови розмахував сокирою-сікачем і приказував:

– Що іще треба цьому дурному народові зробити, яку ще дулю під самого носа йому вперти, щоб він прокинувся? Скажіте, люди. Що іще треба вам заподіяти, щоб ви встали з колін? Скажіте. Насрати вам на голову? Підпалити хату? На ваших очах зґвалтувати вашу жінку? Що треба, аби ви прокинулися і стали українськими людьми?

В черзі до нього стояли з півтора десятка селян: з тушками овечок, телят. Свиней і підсвинків. Впрілий черевань з перебитим носом тримав обезголовленого молодого лося. Люди накивували головами, погоджувались, згідно «егекали», хитали головами, аби догодити м’ясникові, щоб правильно розрубав м’ясо на продаж. Правду каже м’ясоруб. І щодо України, і щодо народу він правий.

Чого інші не піднімаються, не повстають проти цієї дурнуватої, хижої зграї, яка називає себе владою? Якби інші вийшли туди, куди скажуть, якби їх назбиралося багацько, тисяч із п’ятдесят, а бажано більше – тоді вийшли б і ми. Обов’язково вийдемо. Але хто перший? Хто? А ми вийдемо. Якби лиш знайшлося тисяч зо сто перших, найсміливіших.

Ґеорґій орудував сокирою елегантно, вона, здавалося, самочинно лучила в потрібне місце, швидко ділячи корову на продажні шматки, майже нічого не викидаючи у непотріб.

– Може, бікфордів шнур вставити кожному українцеві в гузицю і підпалити, щоб прокинулися? Га?! Та ж подивіться, де вже поляки, де мадяри, де чехи і словаки. А ми досі в дупі. Бо не нас кинули за ґрати. А історію знаєте? То знайте, – Георгій зробив паузу, щоб втерти піт з лиця і шиї. Намантачив сокиру:

– У тридцять сьомому арештували і розстріляли вчителя-патріота в сусідньому селі. Я не вступився за нього. Потім арештували священика в моєму селі. Я не став в оборону, і його вивезли до Сибіру. Тоді взяли мого сусіда. Я теж не захищав, і його запроторили аж на Соловки. Тоді прийшли по мого старшого брата. Я вже був настільки переляканий і байдужий, що заховався у хаті. А коли загрюкали казенними чоботиськами у мої двері – вже нікому було захистити мене.

Люди покірно похитували головами, розуміли сказане, погоджувалися, чекаючи, поки Георгій розробить на продаж їхній товар.

М’ясоруб квапився. Хотів швидше закінчити роботу і з трьома друзяками машиною гнати на Київ. Дряпічка,[121] покидьок Лаврентьєв, кажуть, через пару днів оголошуватиме вирок Улюблениці. Треба бути. Може, це розпалить, нарешті, українців.

Рудий, як підпалена копиця соломи, гострокутний, як іудейська