Читати книгу - "Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки"

А вони усе йшли. Повільно й тихо. Повільно й сторожко. Повільно й обережно. Ожили мисливські інстинкти. Пані Генетика роботу знала добряче. І тут теж не проґавила.

Дятел випустив коротку автоматну чергу. Ланцюг завмер. Усі глянули на Богдана. Той покрутив головою й показав «уперед». З жадібною настороженістю посунули далі.

Напруга не спадала. Єство стиснулося в наелектризованому очікуванні. Здається, лиш під'єднай лампочку, відразу ж яскраво спалахне. Або навіть і лусне… Серце глухо бухкало, й Лисиця побоювався, що налякає розшукувану дивину. Остерігання — троюрідний брат страху. Теж з великими очима. І завжди ними користається. Родинна традиція. Нічого не вдієш.

Жорик випадково зачепив дерево. Звук не такий уже й гучний, але професор з головредом покрутили біля скронь. Однакова реакція вигравала красномовністю: нерви дзвеніли напруженими струнами. Полювання (та ще й таке!) має свої правила. І порушувати їх — розкіш недозволенна.

Все повторилося знову. Сторожкість. Повільність. Обережність. Лисиця подумав, що після таких маневрів можна відкривати детективне агентство. Бо куди ж подіти цей досвід?

— У-у-у-у, — загасало між дерев. Лунало звідкілясь спереду. Ланцюг, як за командою, зупинився. Серце принишкло, ніби передумало стукати. Та не до нього зараз. У вухах лящало скажене «у-у-у», перед цим на півсекунди перервавшись (щоби вхопити повітря). Потім повторилося знову. І знову. І знову…

Липка огидна моторош застрибнула на спину, обхопила шию, боляче натиснувши на горло. Ним якраз проходив клубок, який Лисиця хотів чимшвидше проковтнути. Неприємне прилипало ледь не завадило. Мимоволі озирнувся й сильніше стиснув демократизатора. Потім подивився на друзів. Ті теж застигли на місці. Пані Несподіванка спрацювала чітко.

Ситуація вимагала дії. Першим її мусив зробити майор. Демократизатор знову махнув «уперед». І зосереджений ланцюг уже вкотре продовжив напружений шлях.

Виття добряче налякало. Та коли страх почав згасати, стала рости впевненість, що рухались у правильному напрямку: звук лунав звідти. Водночас посилювалась тривога. Який той, на кого полюють? Хто він за один? Як поталанить упоратися з ним? Та й чи пощастить узагалі? Ці питання заклопотаним гаддям клубочилися в напруженій голові. Не полишала гадка, що соратники думають так само: ситуація для варіантів простору не лишала.

Рух став ще обережнішим.

Підсвідомо готувалися до зустрічі з ним. Кимось невідомим і страшним. Швидше — страшним і невідомим. Ймовірно, небезпечним. А можливо — і невловним…

Побачив, як Жорик підняв телефон. Подивився на дисплей свого. Агент дзвонив Лисиці.

— Алло, — мовив майже пошепки.

— Там Бондаренко семафорить.

— Зрозумів.

Подивився у бік головреда. Той жестикулював витягнутою вгору рукою. Лисиця помахав телефоном, а потім набрав Бондаренка.

— У мене попереду хтось є, — ледь почув від головреда. — Підтягуйтесь потихеньку. Перевіримо, що там.

Лисиця рушив. Жорик прикипів, де зупинився. Коли «командир» наблизився, почув: «Пішли». Перебігаючи від дерева до дерева, дісталися правого крила. Бондаренко заховався за товстенною сосною. Жорик з Богданом теж прилипли до таких же.

— Там якась істота порається між деревами.

Лисиця обережно визирнув. Чорне створіння здійснювало одноманітні рухи. Схожі на «вправи» з лопатою. Проте чітко не розгледиш.

— Шкода, що твої двоюрідні менти бінокля не підігнали, — посміхнувся професор і знову сховався за деревом.

— Наші, Богданчику, наші, — поправив Бондаренко. — Думаю, наступного разу навіть гелікоптер буде.

— Ну, гелікоптер необов’язково, а от бінокль… Зараз би точно не завадив.

— Та тільки де ж його тепер узяти?

— Логічно.

Бондаренко підморгнув. Лисиця посміхнувся.

— Що будемо робити? — запитав «агент». Йому свербіло продовжити.

— Спробуємо акуратно оточити, — знову закомандував Богдан. — Але нагадую: акуратно. Головне — зберегти себе. Невідомо, хто він. І якого колінця може викинути. Тому без геройства. Однак і впіймати теж треба.

— Та зрозуміло, Богдане, — махнув Бондаренко. — Усе буде добре. Цей приятель, — погладив «шмайсера», — працює не гірше бойового. Впораємося.

— Хочеться вірити, — прошепотів Лисиця. — Поїхали…

«Мисливці», знову перебіжками, розгорнулися і, зберігаючи (наскільки можливо) «невидимість», обережно рушили.

Маневрувати між деревами неважко. Навіть подобалося: на свіжому повітрі, в океані лісової краси. Благодать! Шкода, часу для філософувань «операція» не передбачала. Довелося їм замкнути рота.

Прилипнувши до «нової» сосни, поволі визирнув. «Об’єкт» поближчав, і тепер видно, що робить. Довговолоса чорна постать щось закопувала. А може, когось? Стало незатишно. Останні події робили такий варіант можливим. Після Царенчихи повіриш у що завгодно. Навіть усупереч здоровому глузду. Та й опирався він якось мляво й неохоче.

Подивився на Бондаренка. Той упевнено заходив справа. Богданові належало зробити це зліва. Даючи соратникам оточити «об’єкта», Жорик рухався найповільніше. Нарешті вийшов уявний трикутник, вписаний у коло. Тепер пішли до центру.

Нічого не підозрюючи, «об'єкт» старанно працював. Набирав у лопату ґрунт з меншої купи й перекладав на більшу, що росла над недавньою ямою. У цьому сумнівів не було.