Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том II"

Я аж на стільці совався, так мені хотілося все це швидше побачити.

Дядя Влас зауважив:

— Тільки ти не гарячкуй. Є така приказка: спіши поволі. А то вийде, як у того коваля-невдахи, що починав робити плуг, а вийшла швайка.

Коли ми покінчили з планом майстерні та списали на папір верстати й інструменти, які нам потрібні, дядя Влас сказав:

— А тепер давай поговоримо про твоїх друзів. Хто з них на що здатний. От ти, скажімо, кого взяв би на таке діло?

— Ілька взяв би, — сказав я твердо.

— Такий він уже надійний?

— Авжеж.

— Ну, Ілька. А ще кого?

— Маринку…

— Та вона ж дівчина.

— Ну й що? — раптом спалахнув я. — А якщо вона така, що за всякого хлопця справиться! І вчиться на п'ять!..

— О, це вже інша річ, — усміхнувся дядя Влас. — Це добре, що дівчина — і така бідова.

Я ще розказав про двох-трьох, але далі ми й не пішли.

— Ну, гаразд, — встав із-за столу дядя Влас. — В роботі ближче з кожним познайомимось. Людина себе в ділі показує.

Мені ще треба було довчити фізику, але я довго не міг зосередитись. Заснув пізно.

Наступний день у мене видався справді щасливий.

По-перше, моя новина про бот, як і треба було чекати, викликала серед учнів бурхливе захоплення. По-друге, я на четвірку відповів фізику.

Бентежило тільки одне: закінчувались уроки, а дяді Власа ще не було, хоч він твердо обіцяв бути. Як не прийде, то хлопці скажуть, що я брехун, та ще й на сміх підіймуть.

Але не встиг відспівати останній дзвінок, як у дворі обізвалася сиреною вантажна автомашина. В її кузові під вологим від мряки сірим брезентом видувалися якісь речі.

Ми висипали на подвір'я. Вийшов і Євграф Євграфович. Привітався до дяді Власа, який виліз з кабіни, і вони почали про щось говорити.

А тим часом з кузова зіскочив стерновий шхуни «Зоря», Баня, підійшов до мене, простяг руку:

— Привіт, Левко! Що ж це ти не показуєшся на очі?

— Добрий день, Ваню, — відповів я, пишаючись перед товаришами своїм знайомством з ним.

— Як живеш?

— Усе гаразд. Що це ти привіз?

— А це ж для вас. Верстати, матеріал деякий. Влас Микитович такий чоловік, що і з-під землі дістане. То це ви самі собі бот робитимете?

— Будемо, — відповіло кілька голосів.

— А командиром бота хто у вас буде? Левко?

Я почервонів до самих вух.

— Не знаю…

— Чому ж не знаєш? У тебе ж — неабияка морська практика! Он у який штормягу на шхуні плавав!

Я був на десятому небі. Така розмова в присутності хлопців!

Навіть Ілько, який завжди поводився незалежно, і той зараз заздрив мені.

Підійшов дядя Влас.

— Ну, братики мої, до роботи!

Почали розвантажувати машини. Зняли з кузова два столярні верстати, не нові вже, видно, що були в роботі, але цілком справні. Віднесли в майстерню ящик із струментом, відволокли дерев'яні балки і дошки.

А коли закінчили, Євграф Євграфович наказав усім повернутись до класу.

Тут він сказав, що відтепер ми — учнівська виробнича бригада. І маємо перед собою конкретне й цікаве завдання — збудувати моторно-парусного бота. А як збудуємо, будемо влітку в море ходити, морську справу вивчати. А завтра у нас недільник. Обладнуватимемо майстерню.

Зі школи ми з Ільком повернули до берега, щоб подивитись на ті боти, що стоять у порту. Раніше ми на них не звертали уваги — ну що ж, боти та й боти! — а тепер вони нас зацікавили.

— Скоро й наш загойдається біля причалу, — сказав Ілько.

— А як ми його назвемо?

— Як?.. «Альбатрос» або «Буревісник».

— Ні, такі вже є, — заперечив я. — Краще «Піонер», щоб усі знали, що це — наш бот, а не чий-небудь.

Ми засперечалися. Але потім вирішили, що сперечатися ще рано, і пішли додому.

Ранок видався похмурий, туманний. У нас на півдні такі ранки бувають часто пізньої осені чи ранньої зими. По сірих вікнах повільно сповзали поодинокі краплини, залишаючи покручений слід.

Дядя Влас вийшов з своєї кімнати у старому, поношеному кітелі і в старих штанях, що на колінах аж побіліли.

— А ти, Левко, чому ж не переодягаєшся? — спитав він, побачивши мене в тому одязі, в якому я ходжу до школи.

У мене десь були старенькі штани, які я трохи розірвав об сучок, коли змагався з Ільком, хто вище видереться на дерево. Була й тужурка, з якої я програв хлопцям половину ґудзиків. Були й старенькі черевики з побитими носками. Але навіщо я надіватиму те старе шмаття? Та й виріс я з нього. І я відповів безтурботно:

— Нічого іншого немає.

— Хай іде в цьому, — сказала мама. — Бо старе десь шукати треба. Не пригадую, куди я його приткнула.

— Негоже так, — глянув докірливо на мене й на маму дядя Влас. — На роботу ж ідеш, а не на гулянку. Зіпсуєш добрий одяг, а потім будеш у тата новий просити.