Читати книгу - "Слово після страти"

Ми копали старанно й квапливо, намагаючись не привернути до себе уваги жорстоких капо і начальника конвою. Правду кажучи, я не вірив, що доживу до вечора, а проте старався. Тут уже діяв колективний рефлекс: працювали всі, працював і я. І все це для того, щоб живим повернутися до табору, випити порцію баланди і впасти змученим, болючим тілом на матрац, склепити очі й ні про що не думати. Нари в бараці були тоді для мене единою мрією, єдиним острівцем спокою в цьому змученому жахами, — затопленому кривавим безумством, жорстокістю і злобою світі, в якому і жити було страшно, і помирати не хотілося.

Час збігав повільно. Я поставив перед собою мету дожити до вечора. Щоб досягти її, треба було спершу виконати програму-мінімум — дотягти до обіду, одержати черпак баланди, а ті п'ятнадцять хвилин, які ще залишаться, використати на відпочинок. Якщо мені вдасться здійснити цю програму і зі мною нічого не станеться лихого, я міг розраховувати на те, що виконаю і програму-максимум, тобто доживу до вечора. А що буде завтра — про те навіть думати не хотілося…

Крадькома поглядаючи на всі боки, я пильнував за есесівцями, що стояли неподалік, за капо й форарбайтерами, що походжали вздовж канави, і особливо за унтершарфюрером. Якесь шосте чуття підказувало мені, що його слід остерігатися найбільше. Унтершарфюрер саме проходив повз мене. Від страху я втягнув голову в плечі й зібгався в грудочку. Хотілося зробитися маленьким і непомітним, загубитися в цьому болоті.

Тим часом він зупинився неподалік мене, притулився спиною до обчімханої сосни і закурив, ліниво дивлячись на в'язнів, що бабралися в драговині. Нарешті кат знайшов те, що шукав. Його погляд зупинився на одному євреї. Він підкрався до нещасного і здер з голови своєї жертви мютцен. Той обернувся й закляк од страху. Есесівець хвилин п'ять стояв мовчки, втішаючись ефектом. Потім одійшов убік і, зібгавши мютцен, кинув його метрів за десять за цеп охорони, після чого лагідним голосом звернувся до приреченого:

— Потрудися, голубе, принести свій мютцен.

Заточуючись, в'язень, наче в маренні, пішов назустріч своїй смерть Унтершарфюрер помахом руки попередив автоматників, щоб не стріляли, а сам вийняв парабелум і почав цілитися у потилицю своїй жертві. Робив це з неприхованою насолодою. Щойно в'язень наблизився до шапочки і вже нахилився, щоб підняти її, пролунав постріл. Бідолаха тільки похитнувся, потім випростався і повернувся до нас обличчям, покірно чекаючи другого пострілу. На його змученому обличчі вже не було страху. Він застиг на місці, наче спеціально позував унтершарфюрерові, щоб той, бува, не промахнувся. Пролунав другий постріл, і мертве тіло впало на землю. Есесівець побіг дивитися, куди влучила куля. Невдовзі ми почули його радісний вигук: куля пробила череп! Негідник покликав кількох своїх колег, щоб ті пересвідчилися, як влучно він стріляє. Хвилин із десять вони стояли над трупом, перевертаючи його ногами і про щось жваво розмовляючи. Есесівці не скупилися на компліменти унтершарфюрерові… Що й казати, стріляти він умів. Щоденні тренування в стрільбі по живих мішенях не минули даремно.

Збуджений унтершарфюрер повернувся назад і в супроводі капо Адольфа пішов уздовж канави. Адольф пишався тим, що був тезком самого фюрера. Свої обов'язки він виконував з великою запопадливістю. За дві години роботи цей покидьок устиг побити десятків зо два в'язнів. А зараз, догідливо заглядаючи в очі своєму господареві, дріботів поруч нього. По дорозі їм трапилася велика калюжа. Адольф покликав десяток в'язнів, поклав їх долілиць прямо в калюжу, і по цьому помості з живих людей вони пройшли далі.

Ми дістали можливість розслабитися на кілька хвилин, стишити шалений темп роботи. Сонце вже підбилося над лісом і пекло немилосердно. Нестерпно мучила спрага, в горлі пересохло, але води, придатної для пиття, не було. Усе тіло страшенно боліло. Руки й ноги наливалися свинцевою втомою. Я вже не вірив у те, що доживу до обіду. Тим часом на другому кінці ділянки розігралася нова трагедія. Унтершарфюрер і капо заходилися мордувати якогось в'язня. Той несамовито кричав, а це завжди розцінювалося як протест і зухвалість. Нещасного били довго, а він не переставав кричати. Кінчилося тим, що капо схопив лома і одним ударом розвалив йому черепа. Мертвого взяли за ноги, притягли до нас і поклали поруч з убитими раніше…

За якийсь час унтершарфюрер з капо вернулися. Для мене було б краще не дивитися на те, що робиться довкола, і всю свою увагу зосередити на роботі, та сили було обмаль, а тут ще боліли покалічені пальці, і мимохіть доводилося стежити за жорстокими пригінчими. Коли вони одходили, я стишував темп роботи, розслаблював м'язи, а коли наближалися, працював у швидкому темпі. Так робили всі.

Капо з есесівцем зупинилися позад мене. Про щось розмовляючи, вони дивилися на високу гіллясту сосну, що росла поблизу. Вона чимось привернула увагу унтершарфюрера. «Мабуть, накаже спиляти», — подумав я, але помилився. Кат узяв одного в'язня, привів до дерева, звелів йому вилізти на верхівку і кричати: «Я мавпа!» Він навіть дозволив своїй жертві скинути гольцшуги, щоб легше було дертися на дерево. Кало послужливо підсадив в'язня, а далі той поліз уже сам.

— Вище, вище! — командував унтершарфюрер і, коли в'язень виліз на саму верхівку, наказав: — А тепер починай!

— Я — мавпа! Я — мавпа! — закричав переляканим голосом в'язень.

Есесівці й капо дружно зареготали, втішаючись із витівки свого начальника. Він сам реготав, аж за живота брався.

— Голосніше, голосніше, щоб усі чули! — покрикував унтершарфюрер.

— Я — мавпа! Я — мавпа! Я — мавпа!.. — линуло з верхівки сосни на кілометр довкруж.

Есесівці реготали до сліз. Цієї розваги їм вистачило на якихось півгодини. І хоча сердега уже захриплим голосом, наче зіпсована пластинка, і далі повторював «я — мавпа», на нього більше не звертали уваги. Унтершарфюрер попрямував до в'язня, котрий, припинивши роботу, голосно розмовляв сам із собою — розуму відбіг, бідолаха. Таким есесівці приділяли особливу увагу. Перш ніж убити божевільного, вони досхочу розважалися. Божевілля в'язнів вважалося за наочний доказ неповноцінності нижчої раси. Якийсь