Читати книгу - "Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв"

— Так впливайте ж на нього! — вигукнув губернатор так палко, немовби гіпофіз був його смертельним ворогом.

— Я все-таки не розумію мети, яку ставив собі Престо, — пропищав прокурор. Він сидів у кріслі й задумливо дивився на свої короткі ноги, які не досягали підлоги. — Невже тільки помста?

— А що ж іще може бути? — спитав губернатор.

Усі замовкли.

Містер Пітч, який був розумніший, висловив припущення:

— А чи не має це зв’язку з вашою законодавчою пропозицією в конгрес і з вашим публічним виступом, в якому засуджувалася зміна зовнішності дорослими людьми?

Прокурор якийсь час здивовано і запитливо дивився на Пітча, потім раптом ляснув себе долонею по лобі.

— Сто чортів! — пропищав він. — Ви маєте рацію. Престо загнав нас у мишоловку, яку я власними руками споруджував для нього! Він примусив усіх нас зробити той самий злочин, в якому обвинувачували його ми, — змінити зовнішність, обличчя. І що коли конгрес прийме мій законопроект? Я сам наполягав на тому, щоб закон мав зворотну дію.

Губернатор-негр застогнав. Він теж зрозумів хитрий хід Престо. Безвихідне становище! Незважаючи на все мистецтво Цорна, після лікування їх вигляд все-таки може дещо відрізнятися від попереднього. А якщо зміниться обличчя, на них теж має поширитися закон, і губернатор, прокурор, суддя, Пітч, Люкс, Марр будуть позбавлені майна, розорені…

— Нам лишається тільки одне, — прохрипів товстий суддя, — або відмовитись од лікування…

— Ні в якому разі! — вигукнув губернатор. — Лишитися на все життя негром? Ніколи! І потім, ми ж однаково уже втратили своє обличчя, хоч і мимоволі. Я не хочу, щоб моя доля залежала від капризів судової казуїстики!

— Ясно! Нам лишається одне, — зробив висновок прокурор. — Треба негайно взяти назад наш законопроект. Тим більше, що не один мільйонер уже змінив своє обличчя. Про це я раніше теж якось не подумав. І Престо буде поновлений у своїх правах. Що робити? Він перехитрив нас.

Так закінчилася ця нарада, і Цорн узявся за лікування.

Всі хворі були на шляху до повного видужання. Міс Люкс зменшилася до свого нормального зросту і повернула собі колишню красу. Підріс і Лоренцо. Але він був засмучений тим, що ніс його став немовби трохи товщий. Він побоювався, що йому не вдасться більше зніматися в розпочатому фільмі і що взагалі публіка не визнає його. Та незабаром зникла і ця вада.

Всі хворі вирішили виписатися в один день. Цорн схвалив це рішення. Він міг взаємним порівнянням перевіряти наслідки лікування; до того ж вилікованим не шкодило пробути кілька контрольних днів, щоб перевірити стійкість досягнутого результату.

Нарешті настав і цей бажаний день. Усі зцілені з групи «потерпілих від Престо» зібралися в курзалі. Незважаючи на те, що Цорн був побічно винен у їх нещастях, хворі щиро дякували йому за успішне лікування. Особливо зворушливу промову виголосив губернатор, який був безмежно радий своєму перетворенню з негра в білу людину.

По дорозі додому він з великим задоволенням наказав викинути геть негра, який мав зухвалість ввійти у вагон для білих.

Престо сидів на бочонку в затінку під старою сосною, курив люльку і читав Уолта Уітмена. «Це цікаво», подумав Тоніо Престо. Вийняв вічне перо та записну книжку, сів на траві і, перетворивши дно бочонка в письмовим стіл, почав записувати:

«Признайтеся, що для гострого ока всі ці міста, переповнені нікчемними гротесками, каліками, блазнями, які безглуздо кривляються, і потворами, здаються якоюсь безрадісною Сахарою…»

— Нікчемні гротески, каліки, блазні і потвори!.. От матеріал! Це може бути сильніше, ніж маленька потвора Престо! — вигукнув Тоніо. Він хотів записувати далі, але молодий сенбернар Піп, почувши голос хазяїна, прохально загавкав. Він сидів напроти Тоніо, від нетерпіння перебираючи передніми лапами, поводив головою і піднімав то одне, то друге вухо. Престо посміхнувся.

— Більше немає. Все! — сказав Тоніо. Щоранку він угощав Піпа рештками сніданку.

Піп уривисто загавкав, схопився і почав стрибати біля Престо. Він кликав на прогулянку. Це був на диво тямущий пес. Піп любив уранці, після сніданку, ходити з Престо до Ізумрудного озера. Тоніо закидав вудочки, а Піп впивався очима в поплавок. Він скавчав і починав тремтіти, коли риба клювала. Перша здобич діставалась йому. Іноді Престо носив спійману рибу до найближчого гарячого гейзера і, опустивши сітку в кип’яток, варив, готуючи собі другий сніданок. Піп несхвально ставився до цієї витівки: він не міг перемогти страху перед гейзером, який клекоче, шипить, дихає парою, і не підходив близько.

Престо глянув на Ізумрудне озеро, на синіючі вдалині гори, потім на книгу та записну книжку і, нарешті, на білий будинок сторожа. Вікна і двері були відчинені. Еллен ще не прибирала його кімнату.

— Ні, Піп, сьогодні я не піду з тобою гуляти. Ляжу отут під сосною і дивитимусь на небо, — сказав Престо.

Піп шумно зітхнув. Він знав звички Престо: якщо вже той ліг під сосною, то все: нікуди він не піде. Пропала ранкова прогулянка.

А Тоніо Престо, на невдоволення чотириногого друга, часто годинами лежав під сосною. Після незвичайних турбот і хвилювань останнього часу він потребував відпочинку, хоч приїхав сюди і не для того, щоб відпочивати.

Особливо сум’ятними були останні дні перед прощальною вечерею, яка дуже запам’яталася всім її учасникам.

Ще під час судового процесу до Престо зверталися найвидатніші юристи Америки, пропонуючи свою допомогу. Бути на суді офіціальними представниками в звичайному порядку вони не могли: для цього потрібне було нотаріальне