Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Як зупинити час 📚 - Українською

Читати книгу - "Як зупинити час"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Як зупинити час" автора Метт Хейг. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 72 73
Перейти на сторінку:
з одностороннім рухом, і ти йдеш нею уперед. І не треба постійно вдивлятися, що там попереду, — просто дивися навколо і будь щасливий там, де ти є.

Відтоді, як я повернувся з Австралії, головній біль більше мене не турбує. Але тривога нікуди не ділася.

У вікно вчительської я бачу, як на мене дивиться Камілла. Вона посміхається, але, коли ми зустрічаємося поглядами, раптом супиться. Чи, може, вона просто злякалася, важко зрозуміти. Я стою та чекаю. Хочу з нею поговорити та все пояснити. Пояснити, з ким я тоді говорив по телефону. Розказати про Гендріха та про Маріон. І, може, одного дня ми таки посидимо на тій лавці так, як належить парі. Не знаю.

Відтепер я житиму відкрито і не дозволятиму своїм таємницям завдавати болю іншим людям.

Так, давно час.

Давно час почати жити.

Я глибоко вдихаю повітря східного Лондона — воно сьогодні чомусь чистіше, ніж зазвичай, — та крокую серед підлітків коридором доволі нудної шкільної будівлі 1960-х років. Мене охоплює давно забуте відчуття. Відчуття початку чогось нового.

Я готовий піклуватися. Готовий відчувати біль. Готовий ризикувати.

За кілька хвилин ми зустрічаємося з Каміллою.

— Вітаю, — ввічливо каже вона.

У її очах я бачу, що вона хоче почути від мене хоч щось. І сам я дуже хочу це сказати. Я збираюся. Наступної миті я зроблю найважче — спробую пояснити все. Раптом мене охоплює дивне відчуття — відчуття повного розуміння. Я бачу не лише теперішній момент та попередні, а й майбутні. Цілий усесвіт у піщинці. Про це мені казала Аґнес у Парижі століття тому. І Мері Пітерс теж. Я нарешті досяг повного розуміння часу. Я бачу те, що є, те, що було, і те, що буде. Це триває лише мить, але я дивлюся в очі Камілли та бачу вічність.

Ліс у місті Пон, Франція, майбутнє

Від тієї миті в шкільному коридорі минає два роки.

Я у Франції.

Той ліс біля Пона, який я пам’ятаю з дитинства, зберігся.

Авраам уже старий пес. Минулого місяця йому видалили нирковий камінь, і почувається він не дуже. Тим не менш сьогодні він щасливий, бо його оточує безліч нових запахів.

— Я і досі боюся, — кажу я, ідучи з Авраамом поміж деревами.

— Чого? — питає Камілла.

— Часу.

— Цікаво, чому саме ти боїшся часу? Ти ж житимеш вічно.

— Саме цьому. Бо якось настане день, коли тебе не буде поруч.

— Це дивно, — спиняється вона.

— Що саме?

— Дивно, що ти так багато переживаєш про майбутнє.

— А що тут дивного? Майбутнє завжди приходить, от я і хвилююся.

— Але ж воно не завжди таке жахливе! Поглянь: ось зараз, тут. Ми. Оце і є майбутнє, — вона бере мою руку та прикладає до свого живота. — Ось. Відчуй.

Я відчуваю дивний рух — мене наче хтось копнув. Молодша сестричка Маріон.

— Ой, правда, я відчуваю її!

— Ось бачиш.

— Але одного дня вона, можливо, виглядатиме старшою за мене.

Камілла знов спиняється та вказує пальцем на дерева. Там олень. Він повертає голову та якусь мить роздивляється нас, а потім кидається тікати. Авраам для годиться вдає бажання за ним погнатися та смикає повідок.

— Я не знаю, що буде, — погляд Камілли не відривається від того місця, де стояв олень. — Я навіть не знаю, чи доживу до вечора без нападу. Ніхто не може знати всього.

— Так, ніхто.

Я теж дивлюся туди, де стояв олень, і раптом розумію, що це правда. Оленя там більше немає, але я знаю, що він щойно там стояв — і це місце вже інакше. Мої спогади роблять його інакшим.

— «Настане кінець твоїй відокремленості, бо, щоб відштовхнутися від життя, треба спершу його торкнутися»[148].

— Це що, цитата?

— Так, Фіцджеральд.

— А я говорив, що ми зустрічалися?

— Говорив.

— І з Шекспіром теж. І з доктором Джонсоном. Я навіть Жозефіну Бейкер на сцені бачив.

— Тобі тільки гучними іменами кидатися.

— Що є, те є.

— До речі, якщо ми заговорили про імена, — повільно починає вона, добираючи слова. — Я подумала… Не знаю, чи сподобається тобі… Ми вже знаємо, що буде дівчинка, то, може, назвемо її Софі? На честь моєї бабусі? Софі Роуз?

— Роуз?

Вона бере мене за руку.

— Мені завжди подобалося це ім’я. Сильне, але водночас квітково-вишукане. Як ти сам. Ти нарешті вільний та можеш бути собою. Так, я знаю, дивно називати дитину на честь… ну, сам розумієш… Але з мого боку недоречно ревнувати до когось, хто жив чотириста років тому. А крім того, вона мені подобається. Вона допомогла тобі стати тим, хто ти є. Думаю, це хороша ідея. Продовжити якусь лінію.

— Подивимося.

Я цілую її. Цілую її в лісі. І я до нестями її кохаю — кохати сильніше просто неможливо. Страх від того, що я міг би не дозволити собі її кохати, нарешті переміг страх втратити її. Омаї мав рацію: треба обирати життя.

— Усе буде добре. А якщо й ні, то воно принаймні буде. Тож не треба хвилюватися.

Вона права. Я це бачу. Іноді я бачу майбутнє. Я бачу, як вона намагається пригадати моє обличчя, хоча я стою перед нею, бачу, як я тримаю її бліду хвору руку, як із Роуз. Відчуваю відгомін болю, що охопить мене колись. Коли її не буде. І вона знає, що я це бачу, але вона не хоче, щоб я говорив про це. І це правильно. Бо все буде. Кожен момент — вічність у собі, яка не зникає. Вона завжди десь існує. Тому ми з нею повертаємося тією стежкою, якою прийшли, але у якомусь розумінні ми лишаємося там у лісі цілуватися під деревами. Так само, як я десь лишаюся вітати Антона з успішно складеними іспитами. Лишаюся пити віскі з Маріон у тому будиночку на острові. Лишаюся здригатися від шуму артилерійського обстрілу. Лишаюся під дощем розмовляти з капітаном Фюрно. Лишаюся стискати в руці щасливу монетку. Лишаюся гуляти вулицями з Роуз. Лишаюся слухати маминих пісень під платаном, з якого падає насіння. У цьому самому лісі.

Є одне-єдине теперішнє. Але як кожна річ у світі складається зі схожих атомів, так само і кожне «зараз» складається зі схожих частинок безлічі інших «зараз».

Ось так.

Тепер я розумію. Моменти, що оживляють теперішнє, тривають вічно. І є безліч таких моментів, які можна проживати. Я це розумію. І я розумію, що нарешті можу бути вільним. Бо зупинити час можна лише не дозволяючи йому тобою керувати. Я більше не потопаю в минулому і не

1 ... 72 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як зупинити час», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Як зупинити час"