Читати книгу - "Моя неймовірна подруга"

Напередодні Ферраґосто моя робота закінчилася, а з нею — і радість від сонця та моря. Хазяйка крамниці канцтоварів була дуже задоволена, як я доглядала за її дітьми, і хоча вони, попри всі мої попередження, все ж розповіли матері, що разом з нами на море їздив один мій друг, з яким вони залюбки вчилися плавати та пірнати, жінка, замість того щоб докоряти, сказала мені:

— От і добре, тобі слід розважитися трохи, а то ти занадто розсудлива як для свого віку.

А потім додала зневажливо:

— Подумай лишень, що витворяє Ліна Черулло.

Увечері на ставках я сказала Антоніо:

— Отак завжди було, із самого дитинства: всі вважали, що вона — зла, а я — добра.

Він поцілував мене і прошепотів іронічно:

— А що, хіба не так?

Та відповідь мене розчулила, а тому я стрималася і не сказала йому, що нам слід припинити стосунки. То було моє рішення, воно здавалося мені нагальним: симпатія не могла перерости у кохання, я кохала Ніно, знала, що кохатиму його завжди. Я вже приготувала для Антоніо красномовну промову, хотіла сказати йому ось що: нам було добре разом, ти допоміг мені у складний період мого життя, коли мені було сумно, але тепер почнеться школа, цього року я вчитимуся на першому курсі ліцею, у мене буде купа нових предметів, це буде нелегко, доведеться багато вчитися; мені дуже шкода, але нам слід припинити стосунки. Я знала про себе, що треба це зробити і щодня ішла на нашу зустріч на ставках із заготовленою промовою. Але Антоніо був таким ніжним зі мною, таким пристрасним, що в мене не вистачало сміливості, і я відкладала розмову на потім. На Ферраґосто. Після Ферраґосто. Я повторювала сама собі: не можна цілувати, обіймати, пестити когось без кохання; Ліла дуже кохає Стефано, а я Антоніо — ні.

Час ішов, а я так і не могла знайти слушного моменту, щоб поговорити з Антоніо. Він був стурбованим. У спеку стан Меліни зазвичай погіршувався, але у другій половині серпня погіршення прийняло особливо гострих форм. Їй знову пригадався Сарраторе, і вона кликала Донато. Казала, що вона його бачила, що він приходив по неї, і діти не знали, як її заспокоїти. У мене виник страх, що Сарраторе справді з’являвся на вулицях нашого району, але шукав не Меліну, а мене. Я прокидалася серед ночі, підскакувала з переляку на ліжку, бо мені здавалося, що він заліз до моєї кімнати через вікно і тепер стоїть поряд. Врешті я заспокоїлася, подумавши: він, напевне, в Барано, на пляжі Маронті, а не тут, де спекотно, повно мух і пилюги.

Та одного разу, коли я ішла до крамниці, мене хтось покликав. Я повернулася і спершу його не впізнала. Потім придивилася і розгледіла здалеку чорні вуса, приємні риси засмаглого обличчя, рот з тонкими губами. Я не зупинилася, а він пішов слідом за мною. Сказав, що засмутився, коли не знайшов мене цього літа у Нелли в Барано. Сказав, що думав лише про мене, що не міг без мене жити. Сказав, що для того, щоб висловити своє кохання, написав багато віршів, і йому хотілося їх мені почитати. Сказав, що йому хотілося бачити мене, розмовляти зі мною, а якщо я відмовлюся, він накладе на себе руки. Отож я зупинилася і прошипіла йому, щоб дав мені спокій, що у мене є наречений, і я не хочу його більше бачити. Він упав у відчай. Пробурмотів, що чекатиме мене вічно, що він щодня опівдні чекатиме на мене біля входу в тунель на трасі. Я рішуче похитала головою: я нізащо не прийду. Він хотів було мене поцілувати, але я швидко відсахнулася з відразою на обличчі, на що він осудливо посміхнувся. Пробурмотів: «Ти хороша, чутлива, я принесу тобі свої найкращі вірші». І пішов.

Я дуже злякалася і не знала, що мені робити. Врешті вирішила звернутися по допомогу до Антоніо. Того ж вечора на ставках я сказала йому, що його мати мала рацію: Донато Сарраторе справді блукав по району. Він зупинив мене на дорозі і попросив передати Меліні, що чекатиме на неї щодня опівдні на вході до тунелю. Антоніо спохмурнів, пробурмотів: «І що я маю тепер робити?» Я відповіла, що ми можемо з ним удвох піти на зустріч із Сарраторе і поговорити як слід про стан здоров’я Меліни.

Я всю ніч не могла заснути від хвилювання. Наступного дня ми пішли до тунелю. Антоніо був у поганому настрої, ішов повільно, ніби ніс на плечах якусь важку ношу, що заважала йому прискорити крок. З одного боку в ньому все кипіло від люті, з іншого — він боявся. Я подумала зі злістю: він не побоявся виступити проти Солар, щоб захистити свою сестру Аду, Лілу, а ось тепер ніяковів перед Донато Сарраторе, який, на його думку, був великим цабе. Це надало мені рішучості, у мене виникло бажання трусонути його, крикнути: «Хай ти і не написав жодної книжки, але ти — значно кращий за того чоловіка!» Але я обмежилася тим, що взяла його під руку.

Коли Сарраторе помітив нас здалеку, то хотів було сховатися в тунелі. Але я його покликала:

— Синьйоре Сарраторе!

Він неохоче повернувся.

Я звернулася до нього на «ви», що в той час у нашому середовищі було незвичним явищем:

— Не знаю, чи ви пам’ятаєте Антоніо, старшого сина синьйори Меліни.

Сарраторе заговорив різким, солоденьким голосом:

— Звісно, пам’ятаю! Чао, Антоніо!

— Ми з ним зустрічаємося.

— Он як? Добре!

— Ми з ним все обговорили, зараз він вам пояснить.

Антоніо зрозумів, що настала його черга і заговорив, блідий, напружений, важко підбираючи слова, щоб говорити чистою італійською:

— Я дуже радий вас бачити, синьйоре Сарраторе. Я завжди буду вам вдячний за те, що ви зробили для нашої родини після смерті батька. Перш за все я дякую вам за те, що ви прилаштували мене до майстерні автосервісу Ґоррезіо, завдяки вам я навчився ремесла механіка.

— Скажи йому про матір! — не втрималася я.

Він спохмурнів, махнув на мене рукою, щоб замовкла. І продовжив:

— Але ви більше не живете у нашому районі, а тому не знаєте ситуації. Моя мати, навіть коли лише чує ваше ім’я, втрачає здоровий глузд. А якщо вас побачить, якщо побачить вас хоча б раз, закінчить життя у психіатричній лікарні.

Сарраторе замахав руками:

— Антоніо, синку, я ніколи не мав наміру завдати шкоди твоїй матері. Ти і сам знаєш, як я піклувався про вас. Насправді я лише хотів допомогти їй і всім вам.

— Ну, то якщо ви хочете і надалі їй допомагати, не шукайте зустрічей з нею, не посилайте їй книги, не з’являйтеся у нашому районі.

— Цього ти не можеш від мене вимагати, не можеш заборонити відвідувати дорогі для мене місця, — заперечив Сарраторе вдавано привітним, ображеним тоном.