Читати книгу - "Моя неймовірна подруга"

  49

Розпочалася моя робота, моє доросле життя. Хазяйка крамниці канцтоварів купила мені проїзний квиток, і я щоранку їздила через усе місто з трьома дівчатками у набитих людьми автобусах, возила їх на той мальовничий пляж з барвистими парасольками, яскравим сонцем, синім морем, цементними пірсами, студентами, заможними жінками, у яких малося безліч вільного часу, вишукано одягненими дамами з ненаситними обличчями. Я намагалася поводитися ввічливо з рятувальниками, що кілька разів пробували залицятися до мене. Я наглядала за дівчатками, подовгу купалася з ними у морі, красуючись у купальнику, який минулого року мені пошила Нелла. Я їх годувала, гралася з ними, дозволяла пити досхочу з кам’яної колонки, уважно стежачи, щоб малі не посковз­нулися і не повибивали собі зуби об кам’яну ванночку.

До району ми поверталися вже під вечір. Я передавала дітей матері, а сама бігла нишком на зустріч з Антоніо, засмагла на сонці, солона від морської води. Ми ішли на ставки потайними стежинами, бо я боялася, щоб мене не побачила мати або — ще гірше! — вчителька Олів’єро. З Антоніо я вперше цілувалася по-справжньому. Через деякий час я дозволила йому гладити мої груди та торкати між ногами. Одного вечора я сама стиснула через штани його великий, напружений член, а коли він витягнув його назовні, я із задоволенням пестила його рукою, поки ми цілувалися. Я переживала свій перший досвід кохання, а в голові у мене постійно крутилися два питання. Перше: Ліла теж робила все це зі Стефано? Друге: задоволення, яке я відчуваю з цим хлопцем, — те саме, що я відчувала того вечора, коли до мене торкався Донато Сарраторе? В обох випадках Антоніо виступав всього лише засобом, який давав мені змогу згадувати, по-перше, про кохання між Лілою та Стефано, а по-друге, — про ті сильні почуття, які я сама погано розуміла, що викликав у мені батько Ніно. Та у мене ніколи не виникало відчуття якоїсь провини. Антоніо був мені настільки вдячний, виявляв таку абсолютну залежність від тих небагатьох пестощів на ставках, що згодом я сама себе переконала, що це він у боргу переді мною, що дароване мною задоволення було значно більшим, аніж те, яке я отримувала від нього.

Інколи у неділю він їздив разом зі мною та дітьми до Sea Garden. Він з награною невимушеністю витрачав купу грошей, хоча й заробляв небагато; до того ж він терпіти не міг бути на сонці. Але заради мене він охоче це робив, аби тільки побути поряд — без будь-якої негайної винагороди, бо серед білого дня, на людях, ми не могли ні цілуватися, ні обмінюватися пестощами. До того ж він залюбки грався з дітьми, вигадуючи для них різні смішні завдання, вчив їх стрибати у воду і плавати. Поки він розважав дітлахів, я лежала на сонці і читала, розчиняючись у сюжеті, мов цукор.

Якось в один з таких днів я на хвилинку відірвала погляд від книжки і побачила високу, граціозну, струнку дівчину у чудовому червоному роздільному купальнику. То була Ліла. Вона вже настільки звикла до пристрасних чоловічих поглядів, що рухалася так, ніби окрім неї на тому переповненому людьми пляжі не було нікого, навіть молодого рятувальника, що йшов перед нею, вказуючи дорогу до вільної парасольки від сонця. Мене вона не бачила, а я вагалася: покликати її чи ні. На ній були окуляри від сонця, а в руках — яскрава, барвиста сумка. Я їй ще нічого не розповіла ні про свою нову роботу, ні про Антоніо; можливо, я боялася почути її зневажливу оцінку і щодо першого, і щодо другого. Я вирішила, що краще зачекати, поки вона сама мене покличе. А тому знову повернулася до читання, але зосередитися не вдавалося. Згодом я знову поглянула у її бік. Рятувальник приготував для неї лежак, вона всілася на сонці. Саме в ту мить до неї підійшов Стефано, геть білий, у синіх плавках, в руках він тримав гаманця, запальничку й сигарети. Він поцілував Лілу в губи, як принц сплячу красуню, і теж сів на лежак.

Я знову спробувала зосередитися на читанні. Я вже давно привчила себе до самодисципліни, а тому і цього разу протягом деякого часу мені вдавалося стежити за сюжетом; пригадую, що тоді я читала роман «Обломов». Коли я знову поглянула у їхній бік, Стефано все ще сидів, дивлячись на море, а Ліли вже не було. Я пошукала її очима і побачила, що вона розмовляє з Антоніо, а той вказує рукою у мій бік. Я радісно замахала їй, а вона відповіла мені з не меншим ентузіазмом і повернулася, щоб покликати Стефано.

Ми втрьох пішли купатися, а Антоніо приглядав за дітьми. На перший погляд, день пройшов весело. Згодом Стефано потягнув усіх до бару і там замовив всякої всячини: бутербродів, напоїв, морозива. Отож дівчатка відразу покинули Антоніо і зосередили всю свою увагу на Стефано. Коли хлопці завели розмову про якісь технічні проблеми, пов’язані з кабріоле, — під час тієї розмови Антоніо виявив неабиякі знання — я забрала дітей, щоб не заважали їм. Ліла приєдналася до нас:

— Скільки тобі платить хазяйка крамниці за догляд за дітьми?

Я сказала їй.

— Мало.

— Послухати мою матір, вона платить мені навіть забагато.

— Ти повинна знати собі ціну, Ленý.

— Я пригадаю про це, коли мені треба буде возити на море твоїх дітей.

— Я платитиму тобі скринями, наповненими золотом. Я добре знаю, яким дорогоцінним є час, проведений з тобою.

Я уважно поглянула на неї, щоб краще зрозуміти, чи вона часом не жартує. Ні, не жартувала. Вона почала жартувати згодом, коли заговорила про Антоніо:

— Він знає тобі ціну?

— Ми почали зустрічатися тільки двадцять днів тому.

— Ти його кохаєш?

— Ні.

— Тоді навіщо тобі це?

Я глянула на неї з викликом:

— А ти любиш Стефано?

— Дуже, — відповіла вона серйозно.

— Більше, аніж батьків? Більше, аніж Ріно?

— Більше за всіх, але не більше, ніж тебе.

— Ти насміхаєшся з мене.

А про себе я подумала: навіть якщо вона насміхається, так добре сидіти разом, на сонці, зануривши ноги у воду, і розмовляти; хай вона не запитала, яку книжку я читаю, хай не спитала, як пройшли мої екзамени; можливо, ще не все втрачено; можливо, незважаючи на її одруження, наші стосунки збережуться. А вголос сказала:

— Я приїжджаю сюди щодня. Чому б і тобі не приїжджати?

Ліла радісно поділилася тією думкою зі Стефано, і він дав згоду. То справді видався чудовий день, ми всі почувалися навдивовижу невимушено. Згодом сонце почало хилитися до обрію, настав час везти дітей додому. Стефано пішов до каси і дізнався, що Антоніо вже за все заплатив. Він дуже засмутився, потім сердечно подякував. Дорогою додому, коли Стефано з Лілою поїхали на своєму кабріоле, я дорікнула йому. Меліна з Адою мили східці у під’їздах, він сам заробляв три копійки у майстерні.

— Чому ти вирішив заплатити? — сердито вигукнула я на діалекті.

— Бо ми з тобою — кращі за них і благородніші, — відповів він.

  50