Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вбивство п’яної піонерки 📚 - Українською

Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

237
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вбивство п’яної піонерки" автора Сергій Оксенік. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 70 71 72 ... 83
Перейти на сторінку:
копали, вапно лежало би рівно, з плівкою. Ну, я і догадався…

— Молодець, — сказав старший следственно! групи. — Не хочеш до нас у групу?

Я не встиг відповісти. Прибіг Овечко з лопатою. І простягнув її мені. Отак буває. Тільки мене похвалили, тут же й роботу підкинули. Краще вже, шоб ніхто не хвалив… Я взяв лопату, обережно відкинув два великі куски вапна… І всі побачили Свєткину ногу. Овечко зразу забрав у мене лопату і почав далі обкопувати сам. Виходить, мені правильно дали лопату: я показав — де, а вже технічна робота — за ними.

— Що це тут робиться? — пролунав за нашими спинами возмущонний женський голос. — Степане Пилиповичу! У вас ордер?..

Лідія Інокентівна замовкла на півслові. Ми озирнулися. Вона широко розплющеними очима дивилась у яму. А я не міг себе змусити навіть зазирнути туди, поки Овечко копав. Оце женщина!

— А ви хазяйка? — спитав старший групи.

Вона навіть не повернула голови у його бік. Заклякла. Він наблизився до неї і взяв її за руку. Лідія Інокентівна вздрогнула, наче то гадюка до неї доторкнулася. Перевела на старшого повні ужаса очі й перепитала:

— Що?

Тоді наче схаменулася, глянула на нашого начальника. В очах її з’явилася така лють, що якби її справді торкнулася гадюка, то вже би подохла.

Ну, а Степан Пилипович, видно, й не таке бачив. Він спокійно так витримав її погляд і спитав:

— Де ваша дочка, Лідіє Інокентівно?

— Що? — вибухнула вона. — Ви хочете сказати…

— Я нічого не хочу сказати, крім того, що сказав: «Де ваша дочка?».

— Так ви хазяйка етого дома? — спитав старший групи. — Ваша фамілія? Документи? Я старший следственной групи капітан Васільєв. Васілій Васільєвіч. Онуфрієнко, протокол допроса. Вам як лучче: тут разговарівать чи в хату підемо?

Він роззирнувся, оглянув усіх і зупинив свої гострі очі на мені.

— Званіє?

— Старшина.

— Пока прекратив земляниє работи. Старшина, понятих.

— Єсть, — сказав я.

— Так как ваша фамілія? — обернувся він знову до Лідії Інокентівни…

А я побіг по сусідах. У неділю у другій половині дня знайти понятих неважко. Перші ж двоє мужиків погодилися, навіть, як мені показалося, зраділи, шо в Лідії Інокентівни щось трапилося нехороше.

— Нам тепер тут зараз нічого дєлать, — сказав мені тихо Степан Пилипович. — Поїхали до прокурора.

Ми вирушили. Тепер я був просто шофер: нічо не треба рішать, нічо не треба думать. Потім ждав під домом прокурора, поки начальник із ним розмовляв. Тоді прокурор поїхав із нами у прокуратуру — сидів у колясці як главний, а мій начальник — за моєю спиною на сідушці. Словом, ми вернулися через час — уже з ордерами і на обиск, і на затримання як Лідії Інокентівни, так і її дочки. Та самої дочки досі вдома не було. Я догадувався, де її шукать, але мене ніхто не питав, тому я не висовувався.

Сильно хотілося їсти, бо з дому я пішов рано. Я перемістився до шовковиці — єдиного на цьому подвір’ї дерева, з якого можна було щось поїсти. Там стояв Овечко і мене до дерева не підпустив.

— Сліди на шовковиці-падалці — найкращі сліди, — коротко пояснив він мені.

Я вийшов на вулицю, перетнув її й прилаштувався в затінку іншої шовковиці — правда, білої, а я її не дуже. Ну, та голод — не тітка. Кожному понятно, що наїстися шовковицею невозможно, та, коли голодний, про це особенно не думаєш. Овечко теж часу даром не теряв: наминав шовковицю, аж зуби цокали.

А я подумав, шо, коли Танька вертатиметься додому, вона точно помітить Овечка здалеку. А на мене може вніманія й не обратить. І так воно й полупилося. Танька спускалася з провулка, повернула на свою вулицю і зразу помітила Овечка. Той стояв до неї спиною й нічо не бачив. А вона зупинилася, розвернулась і побігла назад, нагору. Ну, а я, понятно, за нею.

Потім передумав. Вернувся до мотоцикла, завів його і поїхав вокруг квартала, щоби перехопить її на паралельній вулиці. Але не вспів. Коли вона перетнула її, мені ще лишалося не менше, як півквартала.

Ну, нічо. Я тепер уже просто повернув за нею. У нас у Варварці на провулках — тобто на тих вуличках, які йшли від ріки вгору, — ні каліток, ані воріт нема. Усі двори виходять на вулиці, що йдуть паралельно річці. Тому, коли я Таньку наздогнав, їй діватися було нікуди.

— Сідай, Таню, підвезу, — порівнявшись із нею, сказав я миролюбиво.

Вона притислася до куща смородини, як до їжака, і мовчки злякано дивилася на мене.

— Сідай, не бійся! Я з міліції, — я повільно, не заглушивши мотора, перекинув ногу через заднє колесо й сказався з нею поруч. — Давай-давай. Сідай у коляску.

Ну, і куди їй було діватися?

Коли ми заходили на її двір, звідти якраз виходили поняті. Таньку вони пообходили з таким страхом, наче вона холерна. А в неї в лиці ні кровинки не було: біла-біла, як мука.

А тут і «швидка» приїхала. Санітари з носилками пройшли повз нас із нею, і Овечко повів їх за хату. От коли Танька спробувала втекти! Ну, та я був начеку. По ній видно було, що зараз або в обморок упаде, або спробує тікати. Я перечепив їй ногу, і вона грохнулася на доріжку.

— Що це з тобою, Таню? — так, знаєте, дбайливо спитав я її, допомагаючи встати.

А вона, конєшно, розревілася. Здорова така діваха, з цицьками, а ревіла, як дитина, зі всхлипами, безутішно… Аж жалко її стало. Правда, жалкіше мені було Свєтку, яка вже ніколи не заплаче. Ніколи.

Що мені тепер із нею робити, я не знав. Заводити до хати не можна, мабуть, бо там же її матір допрашують. Не варто, щоб вона це почула. Стояти і тримати її за руку — теж не діло. А двір же так захаращений, що й відійти нікуди — хіба під шовковицю. Так там же Овечко.

Аж ось показалися санітари з носилками. На них лежала Свєтка, з головою вкрита простиньою. Я відвів Таньку до стіни будинку, щоб не перекривати доріжки санітарам. Вона вся тремтіла й не зводила погляду з носилок.

Тут би я міг поставити крапку. Так ні ж! Далі почалося вопше шось дике. Вийшов Васільєв, сказав, щоб ми з Танькою зайшли за угол хати. Ми зайшли й тільки у спину побачили, як інший слідчий повів Лідію Інокентівну до машини. І мені понадобилась уся моя сила, щоб Таньку втримати на місці, бо вона готова була вбити мене,

1 ... 70 71 72 ... 83
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вбивство п’яної піонерки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вбивство п’яної піонерки"