Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вбивство п’яної піонерки 📚 - Українською

Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вбивство п’яної піонерки" автора Сергій Оксенік. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 71 72 73 ... 83
Перейти на сторінку:
щоб тільки матір свою догнати.

Потім Васільєв забрав Таньку в хату, а мені сказав:

— Ви пока шо вільні, старшина. Завтра утром жду вас у себе з усіма документами по дєлу.

Тоді вийшов Степан Пилипович, ми сіли на мотоцикла, я завів мотор, а він поляскав мене по плечу і крикнув:

— Об’їдемо квартал!

Я пойняв, що це він хоче з Марією Іванівною побалакати. Ну, правільно. А чого ж відкладать? Потім я подумав, що я ж йому про неї нічого не казав. Не згадував навіть. Ми під’їхали до її хати. На лавочці бабулі не було. Степан Пилипович зайшов на подвір’я і зупинився, запитально глянувши на мене.

— Як звуть хазяїна?

— Тут хазяйка. Марія Іванівна.

— Молода?

— Ні. Зовсім стара, — кажу.

Він знову роззирнувся і каже:

— Дивно.

— Що дивно?

— У старої баби — і щоб такий зарослий двір… Дивно.

Ми пройшли до дверей, постукали. Двері були незачинені, й капітан через півхвилини просто зайшов у сіни. А мені так страшно стало — передать вам не можу! Ледве заставив себе йти за ним. Хоч іти туди й не нада було зовсім.

З порога було видно, що тут ніхто не живе. Давно. За Степаном Пилиповичем залишалися темні сліди в тій пилюці, яка вкривала підлогу. Він ні до чого не дотрогувався, але й так було видно, що пилюка — як сніг — на всьому: на гострих, мов жоржина, уламках лампочки, що звисала зі стелі на оброслому мохом дроті, на вимикачі, на поваленому в кутку порожньому відрі, на вилах, які невідомо навіщо стояли в сінах.

Ці вила мене найбільше вразили. З одного боку, вони були якісь недоречні в цьому запущеному світі, а з другого боку — в них було навіть щось зловісне. У голову полізла якась чортівня, наче я не міліціонер, а стара забобонна бабка…

Начальник обернувся до мене.

— Так де ж твоя Марія Іванівна?

— Чого це вона моя? — відповідь у мене вийшла якась злякана. — Я коли під’їхав, вона сиділа на лавці. Там ми побалакали, а коли я вже виходив, її не було.

— А чого тебе сюди понесло? — спитав Степан Пилипович. — Я тебе куди послав?

У його голосі була така лють, ніби це я вбив Светку, а не просто найшов її тіло.

— Ти так і в отчоті напишеш, Ревміре? Оце, мол, послав мене начальник отдєлєнія до потєрпівшої по фотографії її дочки, а я поїхав до Безпалої, бо вирішив, що у неї в ямі з вапном закопаний труп Світлани Котенко? Ти з ким розмовляєш? Кому ти все це ліпиш? Ану давай розказуй усе, як було!

— Степане Пилиповичу! — я не так злякався, як знову здивувався, що до мене таке отношеніє. — Канєшно, все розкажу. Тільки давайте звідси вийдемо. Сядемо на лавочку, і я вам усе розкажу. Тут дихати нічим…

Він зразу погодився, що мене ще раз іздивувало. Ми вийшли, і я йому все розповів: і про кеди, і про сліди, і про те, як Танька обдурила матір Світлани, і як мені не відчинила сьогодні вранці, й про бабусю Марію Іванівну. Вже розповідаючи, я зрозумів, що вона ні разу мені не сказала, що живе в цій хаті. Я і про це розповів.

Потім він довго сидів мовчки, дивлячись у землю.

— А причому тут той Дженджик із прокуратури?

— Ох! Я ж про нього зовсім забув! Це ж він приходив до Свєтки! А потім пішов до Лідії Інокентівни.

— Що?!

— Ну, ми коли з вами тоді поговорили про нього, я вийшов і пішов… у парікмахерську. І побачив, як він оттуда вийшов — весь у п’ятнах…

— Яких п’ятнах? Що ти мелеш, Ревміре?

— Та нє, Степане Пилиповичу! Він до Светки приходив у такому світлому коричневому костюмі...

— Так у коричневому чи світлому?

— Ну, в світло-коричневому, розумієте? А тут дощ пішов. І в нього кожна крапля перетворилася на темне таке п’ятно. Він коли з парікмахерської йшов, так був на цього… на кота такого…

— Леопарда?

— Ага! Леопарда. От! І він пішов у «Піскарь». А я — за ним. Зайшов, а його там нема. Я ж бачив, як він заходив! Я тоді сів, заказав у Сірожі пиво…

— У робочий час?

— Нє, ну я ж почти не пив, Степане Пилиповичу. Просто шоби подивитися. Слєдственні дєйствія, понімаєте? Ну, от. Він через півчаса вийшов од Лідії Інокентівни з кабінету. І пішов.

— Куди?

— Ну, куди? На автобус сів і поїхав у город.

— І все?

— І все.

— А ти, значить, уже придумав, що він тут замішаний якось, да?

— Так, Степане ж Пилиповичу! Ви ж самі дзвонили, виясняли про нього!..

— Ну, так шо?

— Ну, як шо? Степане Пилиповичу! Я ж висліжую Свєтку. Ну, Котенко. Так? Так. І тут я бачу, що до неї рано-рано заходить слєдуватєль обласної прокуратури. Обласної! До неповнолєтньої Свєтки! А через два дні її вбивають! Як же тут іще об’яснить?

— А й не треба тут нічого об’яснять! — гримнув на мене капітан. — Об’яснитєль знайшовся! Я тобі шо казав?

— Шо?

— Ти мене не перепитуй, Ревміре! — голос у капітана тремтів, ніби він от-от заплаче. — Ти мені відповідай, коли я питаю. Шо я тобі казав? — він помовчав, і я вирішив мовчати. — Я сказав тобі, шоб ти всю цю справу здав і пішов у відпустку. Правильно?

— Правильно…

— А ти шо зробив?

Я не знав, що йому відповісти. Я ж і справді нарушив його приказ. Так іще й сознательно пішов на нарушеніє. Крить нічим. Але й не виправдатися я не міг. Бо виходило, якщо дивиться так, як він казав, вопще шось ні в які ворота.

— Степане Пилиповичу, — сказав я твердо. — Якби я хоч на день раніше встиг, Свєтка була би жива!

— Знайшов, чим хвалитись!

І знову він це сказав так люто, що… Ну, ви ж понімаєте… Я ж не про це зовсім говорив! Коли ж це я хвалився? Та я — наоборот! — хотів сказати, що правильно все зробив. Якби тільки трохи раніше — і вона була б жива! Тільки я це все подумав, як тут же й поняв, що він правий. Свєтка була б жива, якби я не запізнився! Захотілося стиснути голову свою руками й відірвати її. Хоч вий!

— Ладно, потім поговоримо, — сказав він нарешті, хоча про що нам іше говорити… — Ти зараз піди по сусідах і опитай, хто що знає. І про цю Марію Іванівну поспитай. Її треба знайти. Мотоцикла я заберу. Зустрінемося в отдєлєнії.

А у мене і

1 ... 71 72 73 ... 83
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вбивство п’яної піонерки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вбивство п’яної піонерки"