Читати книгу - "Воїн-1. Незвідані світи, Олег Говда"

Широким кроком я твердо вбивав підбори в бруківку. Наче хотів відірватися і втекти від власної тіні. Але тіні, в кількості дві штуки, вперто не відставали. Хоча їм для цього доводилося майже бігти. Ні, це я не знущався з дівчат, наочно демонструючи їм тягар і муки військової служби. Просто ноги у мене довгі і, коли замислююся, як зараз, то прогулянка зі мною, для звичайної людини перетворюється на пробіжку підтюпцем.

Пам'ятається, у тому минулому житті, я якось, йдучи парком під ручку з дівчиною, випадково зустрів свою матір (як вона там зараз?). І коли мама ввічливо поцікавилася: «Гуляєте, діти?» — моя тодішня подружка у відповідь дещо засапано відказала: «Це Влад гуляє, а я — бігаю за ним…»

Залишивши Мілі з колишнього набору броні тільки прошиту куртку-акетон і шолом (спершу від'єднавши кольчужну вуаль-бармицю), — та й той швидше для захисту кучерявої голівки від низько зростаючих гілок, — я суттєво полегшив кирпатій можливість рухатися. У бій я їх все одно не поведу, а для лісу — саме те, що треба. Зі зброї вибрав для дівчини вила і невеличку сокиру. Речі звичні, а значить, є шанс, що дівчисько вміє ними користуватися і згарячу не пораниться. Ну, а Листиця на той час настільки звикла до трофейного обмундирування, що навіть пілум не здавався чужорідним у її руках. Майже як рогач, тільки трохи іншої моделі.

Наш юний троль вже не спав. Тріск хмизу і важку ходу велетня було добре чути навіть звідси, з дороги. Мабуть, приставлені до нього, хлопці кинулися в село напрямки, через ліс — того ми й розминулися.

— Гей, Хазяїне! Озовися!

Дівчата розважливо відступили кроків на п'ять назад і мені за спину. Гм, схоже, починають осягати мудрість військової служби.

Хащі затріщали голосніше, швидше, і на узлісся вийшов троль.

Слід зазначити, що на повний зріст він виглядав значно вражаюче, ніж сидячи. Я взагалі сам не маленький. Майже два метри на зріст і піджачок ношу п'ять іксів і більше, але, якби встав поряд з гірським велетнем, — то виглядав би приблизно, як першокласник поруч з вчителем. Ледь сягаючи тім’ям до пупця.

— Хто тут? — печерний велетень трохи пригнувся і голосно засопів, принюхуючись.

У тролів чудовий нюх, але зір нікудишній. Приблизно таке ж співвідношення, як і в собак.

  — Це ти, Той, що дав мені ім'я?

— Так, Хазяїне Села, це я.

— Ти привів мені їжу? — троль двічі переставив ноги і опинився на дорозі. Мені, щоб подолати узлісся, знадобилося б не менше п'яти кроків. — Пахне добре, смачно… Давай сюди обох. Буду їсти…

Дівчата тихо пискнули. І ще трохи позадкували.

— З якої ж із них мені починати? З тієї, що менша? Чи з тієї, що пахне тобою і яку ти мені вже надсилав — але я тоді був ситий?

І тут я зрозумів, що велетень жартує. Ого, схоже, що з оцінкою IQ цього мислителя я добряче дав маху. Добре, що вчасно зорієнтувався. Треба буде інакше розмову будувати.

— Думаю, маленька смачніша... Я, прямо, як знав. Познімав з неї вже все зайве лушпиння…

— Ой, матусю… — те, що Мілка не втекла, скоріше заслуга заціпеніння, ніж хоробрості.

Троль ступив ближче, ще раз шумно нюхнув повітря і задумливо почухався в паху.

— Ні, занадто малесенька, там окрім костей і немає нічого. Краще її собі на потім залишу. Коли знову зголоднію…

— Теж правда, — погодився я. — Чого даремно кістки обглодувати? Пішли до села. Заколемо кабанчика, або барана заріжемо. А дорогою і поговоримо.

— Це хто «кістлявий»? — обурено пискнула кирпата, але уваги на неї ніхто не звернув.

— Ходімо. Пополуднуємо і додому піду.

— Вже?

— А чого чекати? — троль брів дорогою зовсім не квапливо, але, проте, надав мені можливість зрозуміти: чому багато знайомих дівчат так поспішно забиралися до мене на коліна або, взагалі, відразу в ліжко, варто було тільки запропонувати їм піти прогулятися. — Я вже здоровий. Тепер треба новим ім'ям похвалитися... Перед родичами... Наречену вибрати...

— Добре що нагадав! Я ж, власне, з цим до тебе і прийшов, — ляснув я себе по лобі, наче щойно згадав.

Велетень зацікавлено зупинився, даючи дівчатам можливість скоротити дистанцію.

— Хочеш отримати ще гарніше ім'я?

— Ще гарніше? — недовірливо перепитав троль. — Хочу... А яке?

— Володар Відразу Двох Людських Сіл Відібраних У Бою З Гоблінами…

— Гарно… — захопився велетень. — Шкода, дуже довге… Ніхто не може запам'ятати… Відібраних… У бою… Але як звучить! Показуй дорогу.

— Куди? — не зовсім впевнений у успіху задуманого, я не одразу в'їхав у запитання. До того ж, спантеличений показником розумового розвитку молодого велетня, що стрімко поліпшувався.

— Де відбирати? — стукнув кулаком об долоню троль. Удар пролунав, ніби палю забивали. — Кого бити?

— А, так, звичайно, звичайно... Але, спершу їжа. Хазяїн має бути великим та сильним, якщо хоче стати Володарем. А для цього треба багато їсти.

— Матінка теж так каже, — погодився троль. — Добре. Спочатку — їсти, потім — відбирати… і бити.