Читати книгу - "Карта днів"

У мене на обличчі стала розпливатися усмішка.

— Ну-у. Якщо треба.

— Якщо зламаєш машину, сам цього разу будеш її лагодити, — пробурчав Єнох.

— Ух, здорово! — вигукнула Бронвін, потираючи руки.

— Усім триматись! — скомандував я. — Готові?

Пол ізнову висунувся у віконце, обома руками тримаючи дороговказний скіпетр. Спиною він уперся в задню частину дверної рамки, а ногами — у лобове скло зсередини. Він глянув на мене та кивнув.

— Готовий!

Я двічі ревонув двигуном, відпустив гальма та натиснув на газ. Ми помчали через поле. Раптом усе затрусилось — автомобіль, кермо, мої зуби.

— Праворуч! — гукнув Пол, і я зробив віраж праворуч, об’їжджаючи кукурудзяну піраміду.

— Ліворуч! — знову гукнув він, висячи у вікні.

Шини позаду нас вистрілювали цілі струмені вогкої, напівсухої землі. Доволі високі залишки зрізаних де-не-де не до кінця стебел кукурудзи барабанили по днищу автомобіля, а деякі навіть діставали до Пола та нещадно його шмагали.

— Тепер тримай прямо! — заволав він.

Ми були націлені безпосередньо на одну з кукурудзяних пірамід, і вона швидко наближалась.

— Мені треба звернути! — закричав я.

— Прямо, я сказав! Прямо!

Я здолав майже непереборний інстинкт крутнути кермо вбік, і кукурудзяна піраміда налетіла просто на нас. Усі, крім Пола, закричали. На якусь мить перед очима з’явилась чорнота, як буває, коли на кіноплівці вклеєно порожній кадр, а наступної миті — невагомість та зміна тиску. Потім кукурудзяна піраміда зникла, а поле, через яке ми так поспішали, перетворилось на зовсім голу землю.

Пол якось затягнув себе назад у машину та прокричав:

— Окей, окей! Гальмуй, гальмуй! ТА ГАЛЬМУЙ! — і я вдарив по гальмах, якраз коли ми досягли найвищої точки пагорба. На секунду всі чотири колеса машини відірвалися від землі, а коли ми знову приземлились, то, поки спускались на гальмах, я відчував, як мене притискає до днища машини, і так тривало аж до повної зупинки.

— О-о-о-о-ох, — застогнав на задньому сидінні Мілард.

У повітря піднялась хмара куряви. Двигун тихо торохтів собі на холостому ходу. А ми стояли коло якоїсь старої червоної стодоли на околиці маленького містечка.

Пол відчинив дверцята та вийшов.

— Ласкаво прошу до Портала!

— Ох, дякую, Гадесе,[52] — промовив Мілард. Він виповз назовні, а за мить я почув його блювання.

Вилізши з машини, ми почувалися просто щасливими, що в нас, нарешті, під ногами тверда земля. Коли ми зі швидкістю кулі летіли понад полем, вікна автомобіля були відчинені, тому тепер усі були в пилюці, а особливо — відкриті ділянки спітнілої шкіри. Я провів зверху вниз рукою по обличчю, і на моїх пальцях залишився пісок.

— Тепер у тебе смужки, — зауважила Емма і стала рукавом витирати мені щоку.

— Ви зможете почиститись у мене вдома, — сказав Пол та махнув нам, щоб ми йшли за ним.

* * *

Ми слідом за ним попрямували до міста. Із кінця в кінець воно мало лише три квартали та виглядало так, наче цілком, від будинків до вулиць із добре утрамбованої землі та до дерев’яних хідників, було створене майстрами своєї справи. Тут був 1935 рік, як пояснив Пол, і петлю в Порталі було створено в найгірші часи Великої Депресії.[53] Попри це містечко було акуратне, як лялечка, і повсюди, якщо в людей була можливість посадити квіти чи пофарбувати щось у радісний колір, то це одразу й робилося; а крім того, дюжина людей (чи близько того), котрих я бачив на вулиці, були доволі небідно одягнуті. Це було веселе, домашнє місце, і я вже шкодував, що нам дуже треба було поспішати.

— Пол Гемзлі! — раптом вигукнув хтось.

— Е-е… ой, — почув я мимрення Пола.

До нього підбігла дівчина-підліток. На ній було накрохмалене біле плаття, модний м’який крислатий капелюшок, а в очах — гнівні вогники.

— Ти не дзвониш, не пишеш…

— Пробач, Алін, я спізнився.

— Спізнився! — Вона зняла капелюшок та вдарила ним хлопця навідмаш. — Тебе не було два роки!

— Я просто затримався.

— Ти зара’ просто отримаєш! — вигукнула вона та знову замахнулась на нього капелюшком, але хлопець зіскочив із хідника. Вона зітхнула, потім повернулася до нас та кивнула: — Алін Норкросс. Рада познайомитись.

Ледве хтось із нас устиг відповісти, до нас підбігли ще дві дівчини приблизно такого ж віку, що й Алін. Пол представив їх як своїх сестер Джун та Ферн. Вони стали душити Пола в несамовитих обіймах та сварити його за те, що той так довго пропадав, а потім повернулися до нас.

— Дякуємо вам, що привезли його назад, — сказала Ферн. — Сподіваємось, він не завдав вам великого клопоту.

— Зовсім ні, — заперечив я. — Він зробив нам величезну послугу.

— Так, — підтвердила Бронвін. — Нам треба було знайти це місце, але ми думали, що шукаємо справжній портал, а не місто під назвою Портал, тому що в нас є… ай!

Емма щипнула дівчину за руку й одразу ж навшпиньки підійшла до неї і стала щось шептати тій на вухо. Навіть Пол не знав про Ейча чи про пакет, який ми сюди везли, бо ще раніше ми були вирішили скористатись порадою Ейча та тримати цю інформацію при собі, поки не дізнаємось напевне, кому треба той пакет віддати. Бронвін сердито глянула на Емму, а Емма так само на Бронвін.

— У нас тут важлива зустріч, — пояснив я.

Ферн пожвавилась.

— Це так? Іс ким?

— Із ким, — поправила Джун.

— Із-з-з-з-з-з ким, — продзижчала Ферн, наче муха.

— Із ким завгодно, хто тут старший, — відповіла Емма. — Здається, тут нема імбрини, але ж є хтось схожий на неї?

— Міс Енні, — відповіла Джун.

Ферн та Алін кивнули на знак згоди.

— Міс Енні знаходиться тут довше, ніж будь хто. Маєте питання, потрібна порада — ідіть до неї.

— Чи можемо ми зустрітися з нею зараз? — запитала Емма.

Дівчата перезирнулись і зрозуміли одна одну без слів.

— Здається, вона спить, — відповіла Алін.

— Але залишайтесь на вечерю, — запропонувала Ферн. — Елмер подасть до столу своє знамените сімдесятидвогодинне ягня, а