Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Земля Санникова 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля Санникова"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Земля Санникова" автора Володимир Опанасович Обручев. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 71 72 73 ... 79
Перейти на сторінку:
поклав замість себе під свою ковдру, тож на перший погляд здавалося, що під нею спить людина. Потім швидко розібрав стінку коло своєї постелі, виставив назовні торбинку й рушницю, виліз сам, гукнув Пеструху, заклав отвір, засипав його ззовні снігом й обережно, під покровом тіні від землянки, що затуляла його від багаття воїнів, попрямував до найближчого дерева на окраїні галявини, яке стояло кроків за двадцять. Це була стара розложиста тополя, яку не зачепили онкілони, бо вона не була придатною ні на дрова, на будівництво. Сховавши Пеструху й торбинку в дупло, Горохов поліз нагору й присів, притиснувшись до стовбура, на товстий сук. Звідси йому було видно все, що робилося на галявині, а сам він ховався за сучками й гілками, на яких вже не було листя. Він зрозумів, що переходити зараз через галявину не можна: її було освітлено багаттями онкілонів і на білому тлі снігу його чорну постать одразу ж помітили б люди, які не спали. Треба дочекатися, поки вони задрімають біля багать. Обходити ж усю галявину лісом було надто довго, і, крім того, Горохов боявся, що через темряву потрапить не на ту стежку, яка йшла до бази, і заблукає.

Зі свого спостережного пункту він бачив, що частина землянки Амнундака вже розвалилася; жінки метушилися ще навколо багать і врятованих речей та дітей, воїни квапливо виносили решту майна. Скоро після того, як він усівся, улоговиною прокотився новий удар; він відчув, як здригнулася й захиталася тополя; у землянці Амнундака обвалився іще один косяк, навколо багать люди захиталися й деякі впали; знову почулися крики й вигуки, а з краю улоговини — гуркіт обвалів. І відразу ж він почув десь поблизу серед галявини сильний тріск. Глянувши в той бік, він побачив серед білої сніжної завіси, яка ледь вирізнялася на чорному тлі лісу, велику темну пляму, на якій швидко мигтіли білі плями.

«Лід розламало на озері! — подумав він. — Не можна буде йти прямо. От напасть!»

Коли гудіння землі й гуркіт обвалів стихли, Горохов почув шерех і плюскіт, що лунав із чорної плями, котра швидко збільшувалася.

— Невже вода з берегів виходить? Чи не затопить нас тут? От біда яка: багаття заллє, люди в темряві залишаться! Мені, звичайно, зручніше буде утікати від них. А от якщо на інших галявинах вода теж виступила, як же йти? От лихо! І нащо я тільки тут залишився? От якби човен був!

І тут він згадав, що, коли озеро почало замерзати, онкілони витягли дві берестянки, що були на воді, з яких він не раз ловив рибу, і закопали їх у сніг на задньому схилі його землянки, оберігаючи від оленів, які могли пробити днище, якщо лишити ці крихкі човни на землі. Це заспокоїло його — човен зовсім близько, тільки б онкілони не захопили його раніше, ніж він до нього дістанеться.

Між тим, чорна пляма швидко росла, і край її був уже кроків за тридцять від багать; вода, що розливалася, пожирала сніг і наступала все далі й далі. Тут її помітили й онкілони. Один побіг до краю плями, переконався, що вона рухається, і закричав:

— Рятуйтесь, вода іде, вода топить!

Зчинилася неймовірна метушня, крик, плач, біганина. Одні кричали: «На дерева, на дерева!» Другі: «Де човни?» Треті: «Урятуймося в землянку чаклунів!» Воїни хапали речі, жінки — дітей.

Амнундак підбіг до вартових воїнів біля багаття перед землянкою й гукнув:

— Де білий чаклун? Ведіть його! Нехай він зупинить воду — або ми заколемо його тут же!

Але тут звідкись із висоти пролунав протяжний крик:

— Онкілони, біжіть мерщій на північ — там води немає! Рятуйтесь на північ, на північ! Я кажу вам — дух неба!

І негайно перелякані люди підхопили це навіювання, повторюючи:

— На північ, біжімо на північ, скоріше!

Юрба воїнів, навантажених речами, і жінок із дітьми вперемішку зі стадом оленів безладно вирушила до узлісся. Вода вже гасила найближчі до неї багаття, із них шугав їдкий дим, чорніли недогарки й згасало світло.

Амнундак ще стояв коло землянки чужоземців. Воїни, які поспішили всередину, щоб вивести Горохова, повернулися злякані:

— Білий чаклун зник разом із собакою, вилетів у димовий отвір, оселя порожня!

Так доповіли вони. Й Амнундак, сплеснувши руками, побіг слідом за своїми підданими до північного узлісся, супроводжуваний вартовими. Коли галявина спорожніла, Горохов спустився з дерева, підбіг до землянки, стягнув зі схилу одну з берестянок із прив’язаним до неї веслом, витрусив сніг і переніс берестянку до тополі, посадив у носову частину Пеструху, у середину поклав свою торбинку й рушницю, сам сів до корми, узяв весло й став чекати. Крики онкілонів уже замирали вдалині, останні багаття згасали, вода підступала до дверей землянки.

«Ех, — подумав Горохов, — у човен можна ще щось покласти, ну хоч би хутряну ковдру! Мабуть, товариші віддали мій спальний мішок Аннуїр, та й пливти вночі холодно буде».

Він побіг до землянки, побачив, що вхід у неї вже залито, швидко повернувся до своєї закритої діри, розкидав деревинки, витягнув ковдру й, переслідуваний водою, повернувся до берестянки.

«Так буде краще», — подумав він, сідаючи на одну половину ковдри й закриваючи ноги другою.

Вода вже сичала, пожираючи сніг навколо берестянки, навколо темніло, тільки землянка вирізнялася білою плямою на чорному тлі. Ось берестянка спливла, і Горохов запрацював веслом, відпливаючи в бік озера.

— Прощай, наша оселе! — сказав він, пропливаючи мимо землянки. — Не довелося нам у тобі зимувати, та й ніхто не буде — усе зіпсує вода.

Розмірено загрібало двокінцеве весло то праворуч, то ліворуч, і легка посудина пливла чорною водою; очі звикали до темряви й розрізняли стіну лісу, яка відступала назад, із двома білими пагорбами землянок, а попереду — простір, звідки з натиском ринула вода. Серед цього простору Горохов скоро розрізнив плаский горб і відчув, що стало важче веслувати. Він здогадався, що це вода здіймається пузирем серед озера й почав об’їжджати його боком, борючись із течією. Коли він його обігнув, течія почала допомагати йому. І невдовзі він опинився біля протилежного краю узлісся. Тепер потрібно було знайти стежку, що вела на південь; землянки, які біліли на тлі лісу, допомогли йому орієнтуватися; він пам’ятав, у якому напрямку від них має бути стежка.

Ось він побачив її й поплив по вузькому каналу поміж двома стінами лісу; стало ще темніше й треба було пливти дуже обережно, щоб не пропороти тонке дно берестянки якимось сучком, що стирчав із води. Горохов припинив веслувати й дав течії нести легку

1 ... 71 72 73 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля Санникова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля Санникова"