Читати книгу - "Земля Санникова"

Ледве він почав загрібати, як попереду почувся сильний шум, плескіт, пирхання й мукання — очевидно, стежкою рухалися дикі бики й зустріч із ними була страшною небезпекою. Горохов, недовго Думаючи, засунув берестянку в стіну лісу, у хащі, за два-три кроки від стежки, обхопив однією рукою стовбур дерева, другою з веслом уперся в дно й став чекати. Плескіт і шум швидко наближалися, і ось по стежці-каналу повз його сховище, пихкаючи, сопучи, пирхаючи почала рухатися темна маса великих тварин, які напирали одна на одну у своїй поспішній втечі від повені на північ; вони бігли важкою риссю, майже по живіт у воді, розкидаючи фонтани бризок і здіймаючи хвилі, що розходилися вглиб лісу. Якби Горохов не тримався за дерево й не уперся веслом у дно, берестянку неминуче перекинуло б; минуло кілька неприємних хвилин, поки стадо не пробігло повз нього й вода не заспокоїлася.

Не встиг він після цього пропливти й сотні метрів, як знову почулися шум і плюскіт, котрі швидко наближалися; знову довелося сховатися в хащі. Цього разу промчало кілька носорогів, які здійняли таку хвилю, що Горохов насилу втримав рівновагу човна; його облило цілим фонтаном води.

— Кляті носороги, незграбні тварюки, дідько б вас забрав! — бурчав він, обтираючи лице. — Так далеко не поїдеш, а воду виливати нічим, та й темно.

Не встигли влягтися хвилі, що здійняли носороги, як насунувся табун коней, котрі ще більше розхвилювали воду; вони бігли швидше, ніж бики, ставали на дибки, намагаючись обігнати одне одного, пирхали та іржали.

Не доїжджаючи наступної галявини, Горохову довелося ховатися ще раз: тепер бігли вперемішку бики й коні, а слідом за ними ще десяток ведмедів. Нарешті він виплив на галявину-озеро й почав перетинати її, огинаючи середню частину, де вода піднімалася горбом; коли він виплив майже на середину, вода раптом запінилася, піднялася, його мало не перекинуло. Гуркіт і плескіт, що донеслися з окраїн, свідчило, що прокотився новий удар землетрусу. Переборюючи хвилі, Горохов дістався нарешті до наступного узлісся, знайшов канал і поплив далі, але дуже швидко зупинився вкрай здивований; канал ділився на три гілки, і вночі не було жодної можливості обрати потрібний напрямок — окраїни улоговини не розрізнялися, компаса не було, зірок не видно. «Нічого не вдієш, доведеться чекати світанку, — вирішив Горохов. — Мабуть, уже недовго: скільки часу я мотаюся по воді, а затрясло після півночі».

Остання промова шамана

Горохов повернув із каналу якнайдалі в хащі, куди хвилі з галявини і з каналу могли доходити вже дуже послаблені; прив’язав берестянку до дерева, ліг на її дно, закутавшись у ковдру, і заснув, злегка погойдуючись на хвилях.

Прокинувся він пізно від виття Пеструхи. Розплющивши очі, він побачив, що вода, яка піднялася за ніч, притиснула берестянку до гілок дерева. Собаку так сильно стиснуло, що він не міг ворухнутися. Щоб звільнити його, довелося вдатися до ножа й зрізати кілька гілок. Горохов спробував зміряти глибину й не зміг дістати дна, а весло разом із рукою було більш як два метри.

«Ну й повінь! — подумав якут, — тепер уже звірину дорогою на зустрінеш: які не встигли втекти — потонули».

Пеструха, звільнена з полону, обнюхувала торбину, махаючи хвостом й улесливо поглядаючи на господаря.

— Зголодніла, бідолаха! — здогадався він. — І справді час поїсти, тільки їжі в нас обмаль й чаю зварити не можна. А дичини вже немає!

Він дістав із торбинки коржик і копченого гуся, захопленого з багатого запасу, підвішеного під дахом землянки; почав їсти, віддаючи собаці необгризені кістки й обрізки.

— Ех, останнього гуся їмо, Пеструхо! — звернувся він до собаки. — Весь наш запас уже затопило — ніхто не врятував, шкода!

Цей запас нагадав йому про Раку, її турботи про нього, і йому стало сумно. Згадав він Козаче й свою стару, сварливу дружину, через яку він часто йшов із дому до сусідів або наймався каюром до купців. І він подумав, що можна ще спробувати забрати Раку, — онкілони, мабуть, зупинилися на першій сухій галявині, сплять після нічної тривоги і втечі. Можна підпливти, пробратися на узлісся й дочекатися, коли Раку з’явиться десь поблизу, гукнути її, забрати — і в човен. По воді онкілони не доженуть. Його товариші сьогодні до вечора мають ще чекати, а якщо навіть пішли, то першого дня далеко не відійдуть, по сліду їх можна швидко наздогнати. Горохов зметикував, що за ніч він відплив тільки до наступної галявини, тобто кілометрів три-чотири, не більше, — отже, повертатися недалеко.

Вирішивши так під час сніданку, якут відв’язав берестянку й поплив на північ. Сонце вже давно зійшло й часом з’являлося поміж хмарами та пригрівало. При денному світлі картина повені не справляла такого моторошного враження, як уночі. Вода виблискувала, струмувала, стіна лісу відбивалася в дзеркалі озера. Горохова здивувала лише велика кількість усякого сміття, яке плавало на поверхні води в лісі й на каналах; тільки на галявинах, звідки вода розтікалася на всі боки, поверхня її була чистою. Діставшись швидко до галявини, де було стійбище, він вирішив поновити запас провізії — підплив до землянки, затопленої вище дверей, заліз на дах і через димовий отвір зняв кілька пар копченої птиці, підвішеної знизу; на радощах навіть віддав цілу качку Пеструсі, якій вранці дісталося дуже мало. Собака гарчав від задоволення, приліг і почав смакувати.

Потім він поплив далі у напрямку, в якому вночі пішли онкілони. Каналом у лісі довелося пливти серед листя, гілок і всякого мотлоху, піднятого водою. Траплялися мертві птахи й дрібні чотириногі; на одному дереві він помітив куницю, що притаїлася, і, з мисливської жадібності, убив її ударом весла.

— Хоч і літнє хутро, а на капелюх годиться, однаково з голоду пропаде, — пробурчав він, підбираючи здобич.

Посуваючись на північ, він помітив, що озера пузиряться менше й вода не така глибока, — весло вже діставало дна.

— Ех, шкода, нема Матвія Івановича — він пояснив би мені, звідки стільки води пре із землі. Розкрилися безодні земні, як сказано в писанні, і почався потоп. Дякувати Богові, що безодні небесні ще не топлять зверху, це було б зовсім погано.

Після полудня вода в каналах і на галявинах стала зовсім мілкою, видно було верхівки невеликих кущів, а навколо озер — на галявинах очерет; довелося пливти тихо, щоб на щось не настромитися.