Читати книгу - "Запасна наречена. У відпустку в інший світ, Анна Лерой"

Точніше намагаюся зірватися. Морозко ловить мене поперек талії й міцно притискає до себе. Сіре марево, про яке я благополучно забула, відрізають потоки більш щільної і темної вітальної енергії, Алн розганяє його залишки крилами.

— Куди тебе несе?! — невдоволено цікавиться Морозко.

— Допомогти! — я смикаюся, але ніяк, бо сили нерівні, залишається тільки обурено дивитися. У відповідь на мене дивляться не менш суворо. От тільки та дівчина — вона, здається, задихається, здається, просить врятувати себе.

— Її давно немає, — міцно стискає мої плечі Морозко.

— Та ти не бачиш, чи що, он вона, вона жива! — я вказую йому на очевидне, але він тільки хитає головою.

— Зачекай, дивись, тільки не відходь від мене, — він наказово змахує рукою, і Алн обережно починає просуватися вперед. Сірі клапті, які вириваються із саркофага, перестають бути інертними, щойно химера підбирається ближче. Вони наче хижі щупальця намагаються проткнути Ална, зіштовхуються з ним, і лев перетворюється на густу хмару темного кольору. Я, звісно, ахаю, вчіплюючись у Морозка, але той спокійний, а отже, з левом нічого жахливого не сталося. Темна хмара тим часом розходиться в сторони, наче каталізатор виявляючи все більше білястих щупалець. Навколо дівчини майже все заповнене ними.

— Навіть мені насилу вдасться протистояти, якщо я зроблю крок уперед, — каже Фрайд, притискаючи мене до свого боку. — Так, напевно, у мене найбільше шансів було б нейтралізувати вітальну енергію Ріаннон. 

— Так вона жива! — розумію я, тільки не знаю, радіти чи навпаки трохи ображатися, що Морозко все ж таки не вільний. Я вже потроху починаю вважати його своїм, чи що. 

— Ні, її давно немає в живих, — зітхає Фрайд, стискаючи губи. — А в тому, що її вітальна енергія все ще активна, винен тільки я. Бо саме я дав згоду на те, що відбувалося стільки років, майже три десятиліття. У Дорів була можливість підтримувати стан Ріаннон, яким би він не був, і вони це робили на моє прохання...

— Фіна виправдовує твої дії тим, що ти хотів жити і допомагати іншим...

— Вона надто хорошої про мене думки, — зітхає Фрайд і, ніби відчуваючи мою напругу, що виникла від його відповіді, пояснює, явно шкодуючи про минуле: — Тоді я був розгублений, чесно. Я був молодий і самовпевнений, щойно увійшов у повну силу як іссейл, життя здавалося обурливо шикарним. У мене була пара, ми з нею потроху спілкувалися, між нами зароджувалася симпатія, я чекав цього майбутнього... А потім в одну мить все змінилося. Просто змінилось геть все. Перший час я і справді вважав, що все налагодиться, винахід Дорів давав цю можливість, а ще відчував провину, бо не помітив ознак зриву, хоча ми і не часто бачилися з Ріаннон. Здавалося, я мав би відчувати занепокоєння до того, як усе сталося. Ми ж пара... Це, звісно, дурниця, таке помітити неможливо. До того ж ми з Ріаннон тільки обіцянками обмінялися, але...

Я намагаюся зазирнути йому в обличчя, але Морозко відвертається. Здається, для нього це й справді не найприємніша тема. Мало кому хочеться розбирати свої страхи й сумніви, розглядати минулі помилки. Навіть якщо з моменту їх скоєння минуло кілька десятків років.

— Але сейла Фіна сказала, що ніхто не знав, що зрив може статися, ніхто не побачив проявів, так? — чесно, мене зачіпають його слова, його жаль. Це не ревнощі, просто невиразний емоційний порив. З одного боку, виховання і досвід кричать, що не можна так сильно прив'язуватися до першого ліпшого чоловіка. Занадто рано, занадто невизначено, інший світ, «я ж у відпустці» і «постійне проживання відрізняється від туризму». А, з іншого, мені до нестями хочеться міцно стиснути руки навколо його талії й сказати, що все минуло, що йому личить усмішка... що час лікує.

— Це були довгі роки, — він знову втикається обличчям мені в маківку, ніби намагається набратися сміливості, щоб говорити. — Дори живили Ріаннон енергією, підтримували її, а я жив... Через кілька років я вже знав, що вона мертва, але нікому не сказав. Бо надія інколи потрібна, бо я мав робити і далі свою справу. Ми не встигли її врятувати, там — за складним енергетичним каркасом — немає більше тієї дівчини. Я не пишаюся цим.

— Ти зробив багато чого...

— Звісно, я мав це зробити. До того ж що більше років минало, то простіше було миритися з усім. Відчуття провини притупилося, емоції стали простішими, що й зрозуміло, бо не можна живитися від мертвих, тоді сам стаєш трохи... — він буквально обвивається навколо мене, це збиває з пантелику, але водночас не викликає несприйняття, навпаки, я відчуваю тремтіння легкого хвилювання. Але все одно доводиться пищати, коли обійми стають надто міцними. Морозко одразу вибачається і дає трохи свободи. — Вибач, ти тепла, і це просто нестерпно не торкатися тебе зараз. Будь ласка, потерпи трохи, я заспокоюся, я маю заспокоїтися, відновити контроль... Просто не одразу. 

— Д-добре! — тільки й можу я сказати. Фрайд посміюється, ледве не муркотить, але все ж таки договорює те, що має бути сказано:

— Ріаннон мертва, я знав це давно. Її енергія впливала на мене і не була корисна. І насправді, навіть якби Дори не відмовилися від договору, я б протримався ще років десять... Але, напевно, все ж таки пішов би раніше, бо втомився, вмер всередині остаточно. Залишив би все Кассіелю. Він упорається, з нього виріс надійний чоловік. Сказати би про це йому… Але мені складно нормально реагувати на звичайні емоції, викликати в собі почуття.

— Якось я не помітила, — я фиркаю, згадуючи останні кілька днів.