Читати книгу - "Сонце, молодість, салют, Світлана Бонд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Валері придумали невеличку промову і потягли до потрібних корпусів. Ідея виникла спонтанно, але якщо зараз задобрити директорку, то можна розраховувати аж на кілька днів спокійного життя. Подарунки в цьому випадку слабко справлялися, а ось приємні слова й увага діяли завжди.
Валера всю дорогу благав їх передумати, молився і хрестився, але вони ледь не заштовхували його на другий поверх. Зрештою зібрався з духом, постукав і з квітами в руках зайшов у порожній кабінет.
Тільки-но Валера зачинив за собою двері, як до нього увірвався В'ячеслав, у такому самому класичному вбранні та зі схожим букетом квітів. Складно було сприймати його нормально після розповідей Лариси, з якою вони прожили разом п'ять років і так грубо розлучилися.
Чоловіки зависли, дивилися один на одного, і слова вимовити не могли. Почали розуміти, у чому справа.
Двері до кабінету знову відчинилися, цього разу прийшла директорка, разом із її заступником Степаном. Посміхалися, жартували, а коли Галина Андріївна побачила гостей, що немов синхронізувалися в одному місці, загальмувала. По її погляду могло здатися, що вона зрозуміла причину їхнього візиту. Будь-яка людина, побачивши чоловіка з квітами, відразу здогадається, вона ж удала, що це не так. А може й справді не розуміла, для неї й таке властиво.
- Ви чого тут?
Двоє вожатих переглянулися. Незручна ситуація, і при Степані правду не розкажеш.
- Це вам, - Валера впихнув букет у руки В'ячеслава.
- А це вам, - у той самий момент В'ячеслав простягав свій букет Валері.
Не змовляючись, вони зробили це одночасно, немов одним мозком на двох користувалися.
Не розриваючи зорового контакту, обмінялися квітами.
- В'ячеславе, ви після Лариси орієнтацію змінили? - усміхнулася Галина Андріївна. - Довели бідолашного...
Щоб не спалити будівлю зчервонілими від сорому обличчями, чоловіки вискочили з кабінету і вмить опинилися на вулиці. Там уже дозволили собі розсміятися, та так, що отримали зауваження від сторожа, який бігав біля клумби з сапкою.
До чого ж незручно вийшло, обидва прийшли з квітами й сподівалися задобрити директорку. Але судячи з усього, це не в їхніх силах. Вона і сама чудово справляється, тільки даремно хвилювалися.
***
Вожаті вирішили, що після відбою їм потрібно терміново вибратися на природу. Випити, посмажити шашлики, і відпочити морально; цього літа вони ще жодного разу так не робили, хотілося б виправити.
Валера з Дімою пішли в магазин, дорогою обговорюючи невдале побачення з директоркою. Діана з Алісою збирали рюкзаки та шукали в інтернеті способи як швидко замаринувати шашлик.
Христину не залучали в підготовку, бо в неї була важлива зустріч, як пояснив її хлопець Михайло. Він чекав на неї біля воріт табору і все на час поглядав. У джинсових шортах і темно-синій футболці, що не приховує масивні плечі. Короткий їжачок волосся блищав на сонці.
- Вибач, що затрималася, - випалила вона. - Ярослав знову чудить. Свій реп на колонці врубив, кров із вух.
- Сподіваюся, йому дісталося... А ти вчасно, - він узяв її за руку. - Братик до машини побіг, ми його в бесідці почекаємо.
Вони вже підходили, як ззаду почулися кроки. Міша з Христиною одночасно повернулися, і поки Міша із задоволеним обличчям представляв свого брата, у Христини світ з-під ніг ішов.
- Знайомся, це Віталік. А це моя... наречена Христина.
Її обличчя застигло від усвідомлення наскільки сильно вона влипла. Перед нею стояв її другий хлопець Віталік, з яким вони познайомилися трохи раніше, ніж із Мішею. Якому вона дала назву іншого табору, що знаходиться набагато далі, аби тільки хлопець у гості не помчав. Але ось він. Приїхав до брата, що виявляється, теж працював тут.
Поки Міша розповідав щось про стосунки й родину, Віталік мовчки кивав, не відриваючи очей від Христини.
Ця мить для неї тривала вічно, вона немов бомба, яка ось-ось вибухне і цього не уникнути. Чекаєш-чекаєш, а нічого не відбувається. Момент очікування б'є болючіше, ніж правда, яка зараз має прозвучати.
Віталік усміхнувся і простягнув руку:
- Дуже приємно, Христино, будемо знайомі, - у відповідь вона слабко потиснула його долоню. Зображати таку саму байдужість не виходило, ось хто тут справжній актор і це не вона. - Давно хотілося знати, з ким тут мій братик зависає. Не перше літо, так розумію.
- Третє, - відповів Міша. - Присядемо?
Він поклав своїй дівчині руку на талію і повів до бесідки. Христина немов тканинна лялька йшла слідом, робила все, що потрібно, і більше нічого не розуміла.
- Напевно, у вас дуже захоплива історія знайомства, - промовив Віталік. Виглядав він набагато солідніше за брата: сорочка, штани, дорогий годинник і стрижка, немов щойно із салону.
- Я коли її вперше побачив, одразу зрозумів - це моя доля, - з ностальгією розповідав Міша.
- Розумію, - Віталік постукував пальцями по столу. - Пару років тому відчував щось подібне.
Якийсь час двоє хлопців підтримували невимушену розмову, обговорювали плани на майбутнє, батьків згадали, а Христина за весь час не вимовила жодного слова. Повинна була робити вигляд, що нічого не відбувається, адже своєю поведінкою можна правду розкрити, але вона боялася зайвий раз поворухнутися.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сонце, молодість, салют, Світлана Бонд», після закриття браузера.