Читати книгу - "Спустошення"

— А що з ним робити?

— Ну че, надо уколоть ему.

Вони пішли в кабінет до Віктора, де той дістав із шухляди картонну коробку і поклав перед Федором.

— Насчет сульфозина — сам смотри, это вещь суровая. Если есть возможность не колоть, лучше воздержаться. Может, достаточно выпить с ним водки с бараниной жирной. Обычно этого хватает.

— Тоді я поїду, а коли з’ясую, в чому справа, задзвоню.

— Давай, друг. Рад, что ты снова в команде.

Двері у будинок Карманова відчинені, нікого з прислуги на подвір’ї немає. На першому поверсі, у фойє, я застаю ознаки боротьби — амстердамські морські дзвони лежать на підлозі, граблі для каміну і попіл розкидані усюди, мармурова панель над каміном розколота на кілька шматків. Орієнтуючись на звуки посуду, що розбивався з монотонною регулярністю на другому поверсі, я поспішив у музейну кімнату. Перше, що розпізнав мій розум, коли очі натрапили на геть незрозумілу йому картинку, це постать Карманова — майже голого, лише у трусах, що стоїть над Вікою і тримає у руках вазу. Віка, втиснувшись у кут, закриває голову руками. Довкола неї лежать черепки.

— Дмитре Івановичу! Я вже тут!

Карманов жбурнув вазу в стіну над Вікиною головою, і ваза вибухнула, осипаючи жінку керамічними друзками. На звуки його голосу Карманов повернувся, і вигляд у нього був страшний. Через усе обличчя ішов кривавий слід, ніби його чимось ударили. Очі на червоному від гніву обличчі зблискували холодними блакитними льодинками.

— Ноль. Понимаешь? Я дошел до конца в просчетах, и там ноль. Все сценарии в ноль уходят в самом конце. Поэтому — все виртуально.

— Дмитре Івановичу, це я, Федір. Дмитре Івановичу, ви мене чуєте? Я прийшов, щоб допомогти вам, — сказав Федір.

— Это хорошо. Это очень хорошо, что ты пришел. Значит, все работает, — озвався Карманов. — Надо разрушить все логические связи, тогда сценарий не сможет зацепиться за тебя. Надо выйти полностью из обыденной логики, самому выстраивать связи. Тогда мы сможем продвигаться значительно быстрее, понимаешь? Тогда ты двигаешься вне этого всего, вне линейности.

Він підійшов до вікна, його мова стала схожою на монолог:

— Хочется двигаться без ограничений... Но куда, если все ноль? Так тесно в этом мире связей, хочется снять с себя этот нелепый скафандр разума и голым побежать по полях сознания, сияющим, бесформенным силуэтом... бабочкой, молнией, звуком, совпадением...

Карманов раптом сильно вдарив кулаками по підвіконню, так, що почувся лихий хрускіт дерева. Федір, позираючи на Карманова, підійшов до Віки, щоб переконатися, що з нею все гаразд, тим часом тремтячою рукою набираючи номер Чижа.

— Алё? — пролунало у слухавці.

— Віктор? Я у Карманова. Викликаю бригаду з психлікарні. У нього повний неадекват. Я тут нічим не допоможу.

— Не надо, они его заберут, — зі сльозами на очах Віка взяла Федора за руку. — Не надо, Феденька...

— Смотри, может, просто побудь с ним еще пару часов. Сначала попробуй сделать укол, — озвався у слухавці Віктор. — Нам сейчас очень нежелательно как-то светиться с подобными случаями.

Федір раптом зрозумів, що Віктор говорить з такою нехіттю і стриманістю, бо думає, що їхній телефон прослуховується. Напевне, так воно й було.

— Він агресивний.

— Все нормально, — заперечно захитала головою Віка, слідкуючи за їхньою розмовою по телефону. — Он всегда такой. Он скоро придет в себя...

— Да все нормально, — вже наполегливіше озвався, повторюючи за Вікою, Чиж. — Просто уколи ему этот чертов сульфозин, и его отпустит.

Федір раптом відчув, що Віктор не залишає йому місця для вибору.

— Я зрозумів, — сказав він і відключився. Карманов, задумливий, завмер біля вікна, вдивляючись у сутінки світу.

— Допоможи мені, — звернувся до Віки Федір, почавши гарячково діставати з рюкзака коробку з сульфозином. Віка, витираючи сльози по червоному обличчю, піднялася. — Тримай!

Він передав їй баночку зі спиртом і ватою, а сам став тремтячими руками впорскувати персикову олію в порошок сірки і збовтувати, аби утворилася суспензія сульфозину.

— Приготуй мені шприци, чотири штуки. Дмитре Івановичу, — позвав Федір. — Мені потрібно вколоти вам ці ліки. Це буде боліти, але це потрібно зараз.

Карманов оцінююче подивився на Федора, не відходячи від вікна.

— Дмитре Івановичу, я прийшов, щоб допомогти вам, — повторив Федір.

— Да, я понимаю. Я понимаю, что это необходимо для исполнения миссии, — озвався Карманов.

— Усе вірно, це потрібно для місії, — погодився Федір, встромив голку йому під лопатку і став повільно вводити сульфозин під шкіру. Під шкірою здулася ґуля.

— Просто я должен действовать вне поля рефлексии. А так, как я сейчас рефлексирую, что я делаю это для испол­нения миссии, следовательно, я нарушаю инструкцию и опять возвращаюсь в зону рефлексии. Следовательно, я вношу элементы упорядоченности в мои отношения с аттрактором, то есть, имитирую.

— Це тимчасово. Просто потрібно трохи перепочити, — озвався Федір, набираючи другого шприца.

— Нельзя, нельзя, Федя. Нельзя понять непостижимое. Понимание — лишь иллюзия, тонкая пленка нефти, а под ней — глубокий океан.

Він вколов йому ще три «куби» під праву лопатку і Віка дала йому черговий шприц.

— Коричневый хаос неизбежен. Нельзя просчитать все варианты. Всегда будет элемент неожиданности. В конечном счете, что мы вообще знаем об этом мире? Тогда зачем вообще познавать? Вопрос в другой плоскости: «Что мы можем сделать?».

Федір підготував третій шприц, і набравши у нього суспензію, вколов Карманову в сідницю.

— Это сульфозиновый крест ты мне делаешь? — раптом озвався Карманов. — Ну хорошо. Можем считать, что друга в жизни ты распял. Да. Иногда нужно и такой опыт получить — распять друга.

Від його слів Федора кинуло в холод.

— Пішли у спортзал, — сказав він Карманову. — Вас буде зараз боліти трохи, але за якийсь час все минеться.

— Візьми йому пару рушників і ковдру,— попросив Федір у Віки. Та кивнула і вийшла з кімнати.

— Пішли, пішли, — він поклав його руку собі на шию, і повів у спортзал.

— Черт. Как больно.

— Вибачте, просто я не мав вибору. Я пообіцяв вам, що я поверну вас. Я знаю, ви мене зрозумієте, просто ви зараз в іншій логіці дієте, і в ній ви зайшли дуже далеко. Зараз вас почне поступово повертати. Тримайтеся.

Вони піднялися на четвертий поверх, де у Карманова був спортзал.

— Давайте, лягайте, — він вклав його на татамі. Карманова почало підтрушувати. Зайшла Віка, вона принесла пухову ковдру.

— Принеси ще відро і пару рушників, і пару пляшок води, — попросив він, а