Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов 📚 - Українською

Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Переможців не судять" автора Олександр Юрійович Есаулов. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 71 72 73 ... 89
Перейти на сторінку:
дрова.

— Чего это вы ночью попёрлись в лес? Что, дня мало?

— Пане полковнику, — підвищив Петро. Скворцова у званні, — так дрова ж рубати заборонено… А вона — солдатка, та двоє діточок. їй же без дров не можна, померзнуть… Ну й вирішили… Поки лісник не бачить. Ви вже пробачте…

Скворцов глянув на сержанта:

— Проверяли? Точно солдатка?

— Солдатка, — подав голос голова сільради, присутній на обшуку, — нетутешня, але за документами солдатка.

Скворцов напружився.

— Не местная? Откуда?

Марія зрозуміла, що брехати смертельно небезпечно. Усе, що вона скаже, зараз легко перевірити. Крім того, причина, з якої вона покинула Стасів, грала їй на руку. З іншого боку, їй не хотілося, щоб цей енкаведист взнав правду, звідки вона приїхала. Мало що може статися! Тому вирішила сказати напівправду:

— Та взагалі я зі Кулинців.

— З Кулинцев? — здивувався Скворцов, — Вот тебе на!

Він задав їй кілька питань, райцентр пам’ятав ще з довоєнних часів, бо служив там майже два роки. Марія у душі подякувала Богові, що назвала селище, яке добре знала, а то можна було б і засипатися. А Скворцов продовжував питати:

— Как оказалась тут? Давно?

— З Кулинців пішла півтора року тому. Чоловік поліцая вбив.

— Вот так даже? Не врёшь?

— А чого мені брехати? Перевірте. Він батьків Василя порішив, а Василь його самого. А потім мусили тікати, бо поляки б нам цього не подарували. Та й німці теж…

Скворцов розслабився. Здається, і тут мимо, але все ж наказав сержанту:

— Возьми двух человек и обыщи хаты. И этой, — він кивнув на Марію, — и этого… Если ничего не найдёшь, отпустишь…

— Слушаюсь, товарищ подполковник.

Сержант був на ногах другу добу, він майже валився з ніг від утоми. Обшук зробив нашвидкуруч. Марійчина душа завмерла, а серце мало не вистрибнуло з грудей, коли той заглянув у дровітню. Але сержант не звернув уваги навіть на те, що дров там досить, і нагальної потреби їхати у ліс не було, зазирнув, не спускаючись, у льох, а потім махнув рукою, мовляв, усе гаразд. Марія нишком перехрестилася: здається, проминуло…

Скворцов був дуже незадоволений результатами виїзду до Великої Прошеви. Банда наче скрізь землю провалилася. І була вона тут, десь поруч, він це печінкою відчував, був певен у цьому. Навіть той факт, що в селі не було жодного бандпроявлення, теж свідчив про це: бандити не бажають привертати уваги до місця, де ховаються. Він наказав привести того господаря, в якого знайшли пістолет.

Прізвище заарештованого було Бондар. Скворцов звелів залишити їх наодинці.

— На свободу хочешь? — запитав, — имей в виду, тебе лет десять светит.

— Десять? За що?

— Не прикидывайся дурачком, Бондарь! Ты бандит! Оружие дома хранил для чего? Теракты совершать?

— Що, що? — не зрозумів селянин.

— Для чего человеку оружие? Чтобы из него стрелять. В кого ты собирался стрелять, Бондарь? В советских людей?

— Та я взагалі…

— Значит так, Бондарь. В тюрьму хочешь?

— Я?! Боронь Боже… Весна ж на носі, сіяти треба!

— А если в тюрьму не хочешь, значит будешь работать на меня.

— Себто як?

— А так. Если увидишь что-нибудь подозрительное, шепни председателю сельсовета. Больше тебя ничего не должно волновать. Всё ясно?

— А що ж такого підозрілого я можу побачити? І як, когось потім заарештувати можуть? Та мене ж потім…

— Тогда в тюрьму. Там тебя никто не тронет. Ну?

— Ой, боженьку… Та за що ж така кара? Де ж мені на муки пекельні той пістолет узявся! Відпустили б ви мене, пане офіцер, га?

— Бондарь, не морочь мне голову. Так будешь работать на меня, или пойдёшь в тюрьму?

— Та весна ж на носі, яка ж тюрма!

— И не вздумай филонить! Иначе сразу в тюрьму, понял? Кличка твоя для наших дел будет… Будет… Будешь ты Граком. Запомнил? Если к тебе кто-нибудь придёт и назовёт Граком, знай, этот человек от меня и его надо слушаться, как меня. Иначе — тюрьма. Все понял?

— Ой, Боженьку… Та все зрозумів… Що ж тут не зрозуміти…

— Ну, иди уже… Грак…

***

Василя Когута призначили сьогодні охороняти штаб полку. Війна прийшла до Німеччини. Добре пошарпаний під час боїв в Угорщині полк, де служив Василь, вивели на відпочинок. Прийняли поповнення з виписаних зі шпиталів досвідчених бійців та тільки що призваних зелених салаг, організували бойове навчання. Час дозволяв, тому розмістилися добротно, як належить армії переможців. Штаб полку розташувався у великому двоповерховому особняку, який раніш належав якомусь партійному функціонерові. На ґанку завжди вартували. По-перше, це додавало солідності, а по-друге, все ж таки перебували на окупованій території. Ніхто з місцевих ближче ніж на сто метрів до штабу не підходив, боялися, але вартовий стовбичив постійно. Як і належить за статутом. Цього дня вартував рядовий Василь Когут. Високий, із широкими плечима, у чистій, туго підперезаній ремінцем, шинелі. Чоботи надраєні, аж віддзеркалюють не дуже яскраве лютневе сонце, шапка трохи набакир… Одним словом, солдат наче з малюнка. Сонце вже піднялося на обід, коли в кінці вулиці з’явилися машини. На останній, відкритому «доджі», сиділо кілька бійців охорони з автоматами напоготові. Василь зрозумів, що приїхало високе начальство. Машини зупинилися біля штабу, охоронці одразу утворили півколо, відрізаючи ґанок та машини від вулиці. За хвилину сходами піднялися кілька військових у простих шинелях, без погонів. Василь на мить розгубився. Зрозуміло — начальство, але без погонів і взагалі… Не можна! Але начальство! І, мабуть, високе!

«А дідько з ними! — подумав Василь, — статут є статут» — і крикнув:

— Стой! Кто идёт?

Але і начальство є начальство. Офіцери продовжували підніматися сходами, наче нічого й не чули.

— Стой, кто идёт! — ще раз гримнув Василь і підняв автомат.

— Ты что, солдат, охренел? — неголосно запитав хтось із охорони.

Василь пересмикнув затвор автомата, заганяючи патрон у патронник:

— Стій, стріляти буду! — від хвилювання перейшов на українську мову.

— Э… Э… Ты осторожней! — той, що йшов попереду, невисокий, кремезний, нарешті наче помітив вартового і зупинився, — позови старшого!

Але тут двері розчахнулися і на ґанок вибіг командир полку, якому тільки-но зателефонували, що до нього в штаб виїхав заступник верховного головнокомандуючого маршал Жуков. Усі знали, що маршал має круту вдачу, міг зірвати погони, а бували випадки, й до стінки ставив. Командир полку, побачивши вартового з автоматом напоготові, та самого Жукова, який із усім почтом стояв на сходах, мало не зомлів.

— Когут, твою мать… Отставить!! Товарищ маршал Советского Союза…

— Отставить, майор! Без званий… Не видишь, я без погон…

— Ну, Когут… — майор погрозив солдату кулаком.

— Еще раз отставить майор! Солдат действовал по уставу, —

1 ... 71 72 73 ... 89
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов» жанру - 💙 Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"