Читати книгу - "Солодка боротьба, Торі Шей"

Ясмін

Я сиділа, притулившись чолом до холодного скла, загорнута в пальто Фелікса. Обігрівач у машині працював, але моє тремтіння не мало нічого спільного з температурою. Усередині мене панувала порожнеча, змішана з важкістю у грудях. В руках тримала свій розбитий телефон. Дисплей, хоч і в павутині тріщин, усе ще працював. Повідомлення й дзвінки сипалися одне за одним, але я відповідала коротко, майже автоматично. У голові не вкладалося, що це взагалі сталося. Моє життя раніше було таким... звичайним.

— Ти впевнений, що нам не треба зараз у відділок? — мій голос звучав так, ніби належав комусь іншому — тихий, хрипкий, чужий.

Фелікс навіть не поворухнувся. Його руки міцно тримали кермо, напружені пальці впивалися у шкіру. Лише ледь помітний рух щелепи показав, що він мене почув.

— Ні, — коротко відповів він. — Тебе треба оглянути. За ніч нічого не станеться. Світ не перестане крутитися, і того виродка тепер не випустять.

Зупинивши машину біля підземного паркінгу, чоловік вийшов із машини, тихо зачинивши двері. Перш ніж я встигла відкрити рота, дверцята з мого боку відчинилися, і Фелікс нахилився до мене.

— На руки, — його голос прозвучав твердо, безапеляційно.

— Це вже перебір, — пробурмотіла я, але мої слабкі руки та тремтіння в ногах підказували, що сперечатися було безглуздо. Легке запаморочення нагадало про те, що сьогодні було занадто багато крові, страху і болю.

Він підхопив мене так, ніби я нічого не важила. Я мимоволі згорнулася, уткнувшись у його плече. Суміш його запаху, тепла і впевненості в тому, як він тримав мене, викликала небажану хвилю сліз.

Ліфт видав довгий звук, коли двері зачинилися за нами. Ми мовчали, але в тиші висіло стільки невимовленого, що, здавалося, саме повітря стало густим. Я почувалася вразливою, розбитою, а він — мовчазною стіною.

Коли ми ввійшли до пентхауса, Фелікс навіть не подумав поставити мене на ноги. Він рухався впевнено, майже мовчки, пройшовши через простору вітальню прямо до своєї спальні. Чоловік обережно опустив мене на м'яке ліжко, наче я могла розсипатися від найменшого руху. Пішов до гардеробної, і я почула, як відчиняються дверцята шафи. За кілька хвилин він повернувся, тримаючи у руках велике чорне худі та сірі спортивні штани.

Він присів навпочіпки біля мене, простягнув одяг.

— Ти зможеш переодягнутися сама, чи мені допомогти? — його голос був низьким і напрочуд м’яким, ніби боявся злякати мене.

Я потягнулася до худі, але пальці не слухалися, ковзали по м'якій тканині.

— Я… — я хотіла заперечити, але слабкість у руках, біль у грудях і простий факт, що мені було нестерпно важко навіть тримати себе у свідомості, змусили мене здатися. — Добре, — видихнула, відводячи погляд.

— Гаразд, — чоловік підсунувся ближче. — Дозволь мені.

Він зняв пальто, обережно відклавши його на край ліжка. Його рухи були повільними і майже ніжними. Обережно взяв край мого светра, поглядаючи на мене, ніби шукав підтвердження, що це нормально. Я закусила губу і ледь помітно кивнула знову. Його пальці торкнулися моєї шкіри, від чого сироти виступили на шкірі. Фелікс зняв светр, дбайливо звільняючи руки від рукавів, щоб не зробити жодного різкого руху. Коли він відкинув його вбік, я помітила, як він швидко ковтнув. Його пальці доторкнулися до поясу моїх штанів, і я відчула, як гарячий потік крові кинувся мені в обличчя.

— Якщо ти не хочеш, скажи, — прошепотів чоловік, голосом, який здавався навіть м’якшим, ніж зазвичай.

— Продовжуй, — видихнула я, закривши очі. Я довіряла йому. Це було дивно, але необхідно.

Фелікс обережно допоміг мені зняти джинси, його дотики були такими делікатними, ніби він боявся зробити боляче.

— Підніми руки, — м’яко сказав, допомагаючи мені акуратно просунути їх у рукави, він обережно підтягнув худі. — Тепер штани.

Після того, як я була повністю одягнена, у двері подзвонили. Фелікс підвівся, кивнув мені залишатися на місці, і попрямував відчиняти. У дверях з’явився хлопець років двадцяти п’яти, високий, з уважним поглядом. Лікар?

— Добрий вечір, — м’яко промовив хлопець, оглядаючи мене професійним поглядом. — Я — Теодор, але можеш називати мене Тео. Ми зараз усе перевіримо, добре?

Я кивнула, Фелікс стояв поруч, і його тінь відкинута світлом лампи, здавалося, заповнювала весь простір. Він не відходив ні на крок, уважно стежачи за кожним рухом Тео, ніби боявся, що той може щось зробити не так. Я трохи напружилася, але все ж дозволила йому оглянути рану на голові. Кожен дотик викликав легке пульсування болю, але лікар працював швидко й зосереджено.

— Сильний удар, але, на щастя, без серйозних ушкоджень, — підсумував, закінчуючи огляд. — Але гематома буде велика. І головний біль, мабуть, протримається кілька днів. Якщо стане гірше — одразу до лікарні. Якщо є можливість краще зробити МРТ, щоб переконатися, що немає нічого серйозного.

Тео продовжив, перейшовши до рук. Він відкрив стару пов’язку, і я мимоволі сіпнулася.

— Це... сталося кілька днів тому?

— Чотири дні…

— Уже краще, але потрібно стежити за цим. Перев’язки щодня, мазі — обов’язково.

Він обережно наклав нову пов’язку, а Фелікс продовжував стояти, мов статуя, з руками, схрещеними на грудях, але я відчувала його погляд на собі.

— Що треба зараз? — нарешті заговорив Фелікс, і в його голосі вчувалася стримана напруга, хоча на обличчі не було жодної емоції.

— Зараз головне — спокій, — відповів хлопець. — Тепло, відпочинок, і жодного стресу. Це важливо.

Тео завершив свої рекомендації, але раптом підняв брову і глянув на мене.

— А взагалі, якщо хочеш пришвидшити одужання, раджу попросити ось цього суворого дядька розслабитися хоч трохи, — він кивнув на Фелікса, який усе ще стояв, схрестивши руки. — З таким рівнем напруги поруч навіть здорова людина почне кашляти.

Фелікс глянув на нього, не змінюючи виразу обличчя.