Читати книгу - "Сапфірова книга, Керстін Гір"

— Про моїх батьків? — перепитала я, дещо здивована. — Розповідати особливо нічого. Батько помер, коли мені було сім років, він хворів на білокрів’я. До своєї хвороби він був доцентом Даремського університету. Ми там жили до його смерті. А потім мама зі мною та моїми братиком і сестричкою перебралася до Лондона, в будинок моїх дідуся і бабусі. Там ми мешкаємо разом із тіткою, кузиною і бабцею Медді, яку ми звемо тітонькою. Моя мама працює в адміністрації лікарні.

— І в неї руде волосся, як у всіх дівчат Монтроз, еге ж? Як і в твоїх брата і сестри?

— Так, крім мене, всі руді. — Чому його це цікавить? — У мого тата було темне волосся.

— Всі інші жінки в Колі Дванадцяти — руді, ти знала про це? Ще до зовсім недавнього часу в багатьох країнах жінці досить було мати такий колір волосся, щоб її спалили як відьму. У всі часи й у всіх культурах люди одночасно захоплювалися магією і боялися її. Це і стало причиною, чому я почав займатися нею так детально. Того, що знаєш, не треба боятися. — Він нахилився вперед і схрестив пальці. — Мене страшенно цікавило ставлення до цієї теми в країнах східної культури. У моїх мандрівках Індією та Китаєм мені пощастило зустріти безліч учителів, готових передати свої знання далі. Мені довірили таємниці Хронік Акаші[90], і я дізнався багато чого, що просто підірвало б духовне сприйняття більшості західних культур. І що могло б спонукати панів з інквізиції і сьогодні накоїти дурниць. Немає нічого, чого б церква боялася більше, ніж якби люди усвідомили, що Бог не перебуває поза нами ген-ген у небі й там вирішує нашу долю, а що Він у нас самих. — Він пильно глянув на мене. — Щоразу мене бадьорить, коли я відкриваю дітям двадцять першого століття очі на якісь блюзнірські теми. А ви, й оком не кліпнувши, вислуховуєте єресь.

Ні-і-і-і. Ми не моргнули б оком, навіть якби знали, що таке «єресь».

— Азійські мудреці просунулися на шляху спіритуального розвитку набагато далі за нас, — правив тим часом граф. — Деякі невеликі… здібності, як ота, що була продемонстрована під час нашої останньої зустрічі, я теж здобув там. Моїм учителем був чернець одного таємного ордену високо в Гімалаях. Він і його брати спілкуються між собою, не використовуючи голосових зв’язок, і вони можуть перемогти ворогів, і пальцем не ворухнувши, — така велика їхня сила духу й уяви.

— Так, це вміння напевно корисне, — сказала я обережно. Хоч би він не вирішив продемонструвати мені все це ще раз. — Мені здається, вчора ввечері на суаре ви випробували цю здатність на лорді Аластері.

— О, суаре! — він знову посміхнувся. — 3 моєї точки зору воно відбудеться завтра ввечері. Як добре, що ми завтра там зустрінемося з лордом Аластером. Ну і як, він оцінить мої таланти?

— Принаймні це на нього справить враження, — відповіла я. — Але не можна сказати, що налякає. Він каже, що подбає про те, щоб ніхто з нас не народився. І щось там про чортового кришеника.

— Так, у нього є прикра схильність до неввічливих формулювань, — сказав граф. — І все ж жодного порівняння з його предком, Конте ді Мадроном. Мені треба було його вбити, коли я мав таку нагоду. Але я був молодий і мав, на жаль, наївні погляди… Зараз я не припущуся цієї помилки вдруге. Навіть якщо я не можу власноруч його укатрупити — дні лорда полічені, байдуже, скільки б слуг він не зібрав навколо себе для захисту і як віртуозно він володіє шпагою. Якби я був молодий, то сам викликав би його на дуель. Тепер це завдання має взяти на себе мій нащадок. Уміння Ґідеона фехтувати заслуговує на повагу.

Коли я почула ім’я Ґідеона, мені, як зазвичай, стало жарко. Я згадала про те, що він нещодавно сказав, і мені стало ще гарячіше. Мимоволі я зиркнула на двері.

— А куди він, власне, пішов?

— Трохи пройдеться та й годі, — недбало кинув граф. — Часу саме вистачить на те, щоб навідатися по обіді до однієї моєї юної знайомої. Вона живе зовсім близько, і якщо він візьме карету, то за кілька хвилин буде в неї.

Що-що?!

— І часто він це робить?

Знову тепла, дружня посмішка на його обличчі, але за нею ховалося щось таке, чого я не могла розшифрувати.

— Вони надто мало для цього знайомі. Я познайомив їх зовсім недавно. Вона розумна, молода й дуже приваблива вдова, і я вважаю, що юнакові не завадить… е-е-е… збути певний час у компанії досвідченої жінки.

Я не могла нічого сказати у відповідь, але, очевидно, граф і не чекав цього від мене.

— Лавінія Рутланд належить до благословенних жінок, які дістають втіху, ділячись досвідом, — пояснив граф.

Це точно. Так само оцінила її і я. Я втупилася сердито на свої руки, що мимоволі стиснулися в кулаки. Лавінія Рутланд, дама в зеленій сукні. Так ось звідки інтимність учорашнього вечора…

— Мені здається, тебе верне від таких думок, — зауважив граф м’яким голосом.

Тут він, певно, мав рацію. Мені абсолютно не подобалися ці думки. Сяк-так перемігши себе, я знову глянула графові в очі. Він досі ще посміхався своєю теплою, дружньою посмішкою.

— Дитинко, дуже важливо рано усвідомити, що жодна жінка не може заявляти будь-які права на чоловіка. Жінки, які так роблять, закінчують життя без кохання і на самоті. Що розумніша жінка, то раніше вона пристосується до чоловічої натури.

Ти ба, як заспівав!

— О, звичайно, ти ще дуже молода, чи не так? Мені здається, набагато молодша, ніж дівчата у твоєму віці. Швидше за все, ти зараз закохана вперше.

— Ні, — пробурмотіла я.

Так. Так! Принаймні вперше це так відчувалося. Так приємно. Так повнозвучно. Так неповторно. Так болісно. Так солодко.

Граф тихенько засміявся.

— Не треба соромитися. Я був би розчарований, якби все було інакше.

Те саме він сказав під час суаре, коли я ударилася в сльози через гру Ґідеона на скрипці.

— По суті, все дуже просто: любляча жінка помре заради коханого чоловіка без крихти сумніву, — вів далі граф. —