Читати книгу - "Сапфірова книга, Керстін Гір"

Взагалі-то, не хотілося б.

— Я ще про це не думала, — спантеличилась я.

Граф зітхнув.

— На жаль — і завдяки сумнівному захисту твоєї матері — ви не так багато часу провели разом, ти і Ґідеон, але я вже зараз вражений, як добре він виконує завдання. Любов буквально палає у твоїх очах. Любов — і ревнощі!

Яке ще завдання?

— Немає нічого, що було б легше передбачити, ніж реакцію закоханої жінки. Найпростіше у світі контролювати жінку, що керується своїми почуттями до чоловіка, — правив далі граф. — Я пояснив це Ґідеону під час нашої найпершої зустрічі. Звичайно, мені трохи шкода, що він так багато зусиль витратив на твою кузину… Як її там звуть? Шарлотта?..

Тепер я витріщилася на нього. З якоїсь причини я згадала видиво тітоньки Медді й серце з рубіна, що лежало на виступі скелі. Найбільше мені хотілося заткнути собі вуха, щоб не чути цього м’якого голосу.

— Він у цьому питанні набагато витонченіший, аніж я був у його віці, — говорив граф. — 1 треба визнати, що від природи отримав чимало чеснот. Тіло Адоніса! Що за гарне обличчя, а чарівність, а таланти! Напевно, йому взагалі нічого не треба робити — дівочі серця і так злетяться до нього.

Обличчя діамантове у Лева гордовите, Та миттю змушує гнів світло потьмяніти…

Правда вдарила мене в саме серце. Усе, що Ґідеоп роїнні, усі його дотики, жести, поцілунки, слова — все це потрібно було тільки для того, щоб маніпулювати мною. Для того щоб я в нього закохалась, як до мене — Шарлотта. Щоб нас леї ще було контролювати.

І граф мав рацію: особливо багато Ґідеону для цього не знадобилося. Моє дурне дівоче серце саме полетіло до нього і впало до його ніг.

Перед моїм внутрішнім поглядом виник лев, який ішов до рубінового серця й одним-єдиним рухом лапи змітав його н прірву. Як у сповільненій зйомці, воно впало вниз, ударилося об дно ущелини і розбилося на тисячі крихітних краплинок крові.

— Ти вже чула, як він грає на скрипці? Якщо ні, то я це влаштую — ніщо так не завойовує жіноче серце, як музика, граф мрійливо втупився в стелю. — Цим скористався і Каза нова. Музикою та поезією.

Я вмирала. Я це відчувала. Там, де раніше було моє серце, розливався холод. Він просочувався у шлунок, ноги, стопи, руки, долоні й урешті-решт — у мою голову. Усі події минулих днів пропливли переді мною, як у кінотрейлері, під звучання «The winner takes it all»: від першого поцілунку в сповідальні до його освідчення в коханні допіру в підвалі. Усе було одні єю величезною маніпуляцією за винятком невеликих пауз, коли він, напевно, просто був самим собою, — довершеною маніпуляцією. І ця клята скрипка добила мене остаточно.

Хоча я згодом і намагалася згадати, але точно так і не знала, про що граф і я далі розмовляли, бо з моменту, коли мене охопив холод, я збайдужіла до всього. Добре, що граф здебільшого говорив сам. М’яким, приємні їм голосом він розповідав мені про своє дитинство в Тоскані, про ганьбу свого нешлюбного походження, про важкі пошуки справжнього батька і про те, як він ще юнаком зацікавився таємницями хронографа і пророцтв. Я справді намагалася слухати, хоча б тому, що знала, що все доведеться дослівно переказувати Леслі, але марно: мої думки кружляли тільки навколо власної дурості. Я мріяла залишитися на самоті, щоб нарешті дати волю сльозам.

— Графе? — похмурий секретар постукав і відчинив двері. — Прибула делегація архієпископа.

— О, дуже добре, — сказав граф, підвівся й підморгнув мені. — Політика! У ці часи її все ще визначає церква.

Я теж підвелась і зробила реверанс.

— Мене вельми потішила наша розмова, — мовив граф. — І я вже з нетерпінням чекаю нашої наступної зустрічі.

Я пробелькотала щось ствердне.

— Кланяйся, будь ласка, від мене Ґідеонові й скажи, що я шкодую, що не зміг його сьогодні прийняти. — Граф узяв ціпка й попрямував до дверей. — І якщо хочеш послухати моєї ради: розумна жінка вміє долати в собі ревнощі. Коли ж ні, ми, чоловіки, почуваємося занадто впевненими…

Я востаннє почула тихий смішок і залишилася на самоті. Проте недовго, бо за кілька хвилин повернувся непривітний секретар і сказав:

— Будь ласка, ходіть за мною.

Я знову сиділа на канапі, заплющивши очі та чекаючи, коли з’являться сльози, але вони чомусь не хотіли з’являтися. Та це, напевно, було на краще. Я рушила мовчки за секретарем униз сходами, де ми якийсь час просто стояли (я весь час думала, що зараз упаду й помру), поки секретар не кинув стурбований погляд на настінний годинник і сказав:

— Він запізнюється.

Цієї миті відчинилися двері й у коридорі з’явився Ґідеон. Моє серце забуло на мить, що воно лежить розбите на дні глибокої прірви, і кілька разів різко стрепенулось у грудях.

Тривога витіснила холод з мого тіла. Розхристане вбрання Ґідеона, його розпатлане вологе волосся, розпашілі щоки і майже гарячковий блиск у зелених очах ще можна було списати на леді Лавінію, але на рукаві був глибокий розріз, а мереживо на грудях і ліктях просякло кров’ю.

— Ви поранені, сер, — злякано скрикнув похмурий секретар, буквально вихопивши слова в мене з рота (окей, без «сер» і без «ви»). — Я викличу лікаря.

— Ні, — хитнув головою Ґідеон, і голос його звучав при цьому настільки самовпевнено, що мені захотілося вліпити йому ляпаса. — Це не моя кров. Принаймні не тільки моя. Ходімо, Ґвен, нам треба поквапитися. Мене трохи затримали.

Він схопив мене за руку й потягнув уперед, секретар поспішав за нами до кінця сходів, при цьому він кілька разів пробурмотів:

— Але, сер! Що трапилося? Чи не повинні ми графу…

Але Ґідеон кинув, що йому зараз нема коли, що він якнайшвидше повернеться до графа, аби розповісти про те, що сталося.

— Звідси ми підемо самі, — сказав він, коли ми опинилися біля сходів, де, діставши шпаги, стояли охоронці. — Кланяйтесь від мене графу! Qui nescit dissimulare nescit regnare.