Читати книгу - "Сапфірова книга, Керстін Гір"

Охоронці дали нам пройти, а секретар уклонився на прощання. Ґідеон узяв смолоскип із держака і потягнув мене далі.

— Ходімо, у нас максимум дві хвилини! — Він досі виглядав вельми жвавим. — Ти вже з’ясувала, що означає пароль?

— Ні, — сказала я і сама здивувалася, що моє водномить відживлене серце відмовляється повертатися в прірву. Воно трималося так, ніби все було гаразд, і надія, що все може ще добре скінчитися, майже вбила мене. — Але я з’ясувала дещо інше. Чия кров на твоєму одязі?

— Хто не вміє лицемірити, той не вміє панувати… — Ґідеон посвітив смолоскипом за останній ріг. — Людовік Одинадцятий.

— Як в око вліпив, — зауважила я.

— Чесно кажучи, я поняття не маю, як звали хлопця, кров якого захвиськала мені вбрання. Мадам Россіні, певно, лаятиметься.

Ґідеон відчинив двері в лабораторію і вставив смолоскип у держак на стіні. Мерехтливе світло вихопило з темряви великий стіл, заставлений дивною машинерією, скляними пляшками, банками та келихами, повними рідин і порошків усіляких кольорів. Стіни були затінені, але я розгледіла, що вони майже всуціль укриті малюнками й написами, а відразу над смолоскипом вишкірявся грубо намальований череп, у якого замість очних ямок були пентаграми.

— Ходи сюди, — сказав Ґідеон і потягнув мене до іншої сторони столу. Нарешті він відпустив мою руку. Але тільки для того, щоб двома руками обійняти мене за талію і притягнути до себе. — Як пройшла твоя розмова з графом?

— Вона була дуже… змістовною, — зізналась я. Примарне серце билось у грудях, як маленька пташка, і я проковтнула грудку, що застрягла у горлі. — Граф пояснив мені, що ти… що ти і він дотримуєтеся дивної точки зору, буцімто закохану жінку легше контролювати, ніж будь-яку іншу. Напевно, дуже прикро, коли ти провів усю складну підготовчу роботу з Шарлоттою, а тоді мусив почати зі мною все спочатку. Чи як?

— Що ти сказала? — Ґідеон дивився на мене, наморщивши лоб.

— Але зробив ти все — не присікаєшся, — правила я далі. — Граф, між іншим, теж так вважає. Звичайно, я не була таким уже складним завданням… Боже, мені так соромно, коли я думаю про те, наскільки я легко тобі піддалася.

Я більше не могла дивитися на нього.

— Ґвендолін… — він замовк. — Зараз почнеться. Давай перенесемо цю розмову. Ми продовжимо пізніше. Спокійно. Хоч я і гадки не маю, що ти хочеш сказати…

— Я тільки хочу знати, чи правда це, — наполягала я. Звичайно, це була правда, але надія, як відомо, вмирає останньою. У моєму животі з’явилися провісники майбутнього стрибка в часі. — Чи справді ти задумав закохати мене в себе, точно так як перше зробив це з Шарлоттою?

Ґідеон відпустив мене.

— Це непідхожий момент, — сказав він. — Ґвендолін. Ми зараз продовжимо. Я обіцяю тобі.

— Ні! Зараз! — Клубок у моєму горлі розірвався і відразу потекли сльози. — Досить, якщо ти скажеш «так» або «ні». Ти все запланував?

Ґідеон потер лоба.

— Ґвен…

— Так чи ні? — схлипнула я.

— Так, — сказав Ґідеон. — Але припини плакати.

І вдруге за цей день моє серце звалилося — цього разу його «копія», примарне серце, що виросло від неможливої надії, — в безодню і розбилося на тисячі дрібненьких скалок.

— Окей, власне це було все, що я хотіла дізнатися, — прошепотіла я. — Дякую за твою відвертість.

— Ґвен, я б хотів тобі пояснити…

Ґідеон розчинився в повітрі в мене на очах. На кілька секунд, поки холод заповзав у мене назад, я прикипіла очима до тремтливого вогню смолоскипа й до черепа над ним і намагалася придушити сльози, а потім усе навколо мене зникло.

Мені потрібно було кілька секунд, щоб призвичаїтися до світла в кімнаті з хронографом у моєму часі, але я почула збуджений голос доктора Вайта і звук роздираної тканини.

— Дурниці, — кинув Ґідеон. — Мікроскопічний розріз, крові майже не було. Мені навіть пластир не потрібен. Докторе Байт, ви можете сховати свій затискач для артерій. Нічого не сталося!

— Привіт, дівчинко з копиці, — привітав мене Ксемеріус. — Нізащо не вгадаєш, що я з’ясував. О ні! Невже ти знову рюмсала?

Містер Джордж схопив мене двома руками й обернув, розглядаючи зусібіч.

— Вона неушкоджена! — сказав він з полегшенням у голосі.

Так. Якщо не брати до уваги мого серця.

— Давай утечемо звідси, — запропонував Ксемеріус. — Брат твого дурника і твоя подруга Леслі збираються повідомити тобі щось дуже цікаве! Уяви собі, вони знайшли, на яке місце вказують координати із «Зеленого вершника». Ти не повіриш!

— Ґвендолін? — Ґідеон дивився на мене, ніби боявся, що я через нього кинуся під найближчий автобус.

— Усе гаразд, — мовила я, не дивлячись йому в очі. — Містере Джордж, не могли б ви відвести мене нагору? Мені терміново потрібно додому.

— Звичайно, — кивнув містер Джордж.

Ґідеон зробив якийсь рух, але доктор Байт міцно тримав його.

— Ні кроку далі!

Він геть відірвав рукава сурдута й сорочки. На руці темніла засохла кров, а згори, майже на плечі, була помітна невелика рана. Маленький хлопчик-привид Роберт нажахано дивився на таку кількість крові.

— Хто це був? Рану потрібно продезінфікувати й зашити, — похмуро констатував доктор Байт.

— Ні в якому разі, — відмовився Ґідеон. Він зблід, де й поділася його жвавість. — Ми можемо зробити це пізніше. Спершу я маю поговорити з Ґвендолін.

— Не треба, справді, — похитала головою я. — Я знаю все, що маю знати. А зараз мені треба додому.

— Звісно! — відрубав Ксемеріус.

— Завтра буде новий день, — промовив містер Джордж Ґідеонові, беручи в руки чорний шарф. — А Ґвендолін ледве голову підводить. їй вранці до школи.

— Точно! А сьогодні вночі вона піде шукати скарб, — мовив Ксемеріус. — Або що там можна буде знайти за цими координатами…

Містер Джордж зав’язав мені очі. Останнє, що я побачила, були очі Ґідеона, які випромінювали якесь неприродне зелене світло на блідому обличчі.

— Усім на добраніч! — кинула я, і містер Джордж вивів мене з кімнати. Все одно ніхто, крім маленького Роберта, мені