Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

Спочатку він наклав собі джгут на ліве передпліччя й міцно стиснув кулак. Потім дістав зі стерильного пластикового пакунка шприц і посміхнувся мені.　

— Сестро! — мовив він наказовим тоном. — Ліхтарик!　

Я скривилася.　

— Не найкоротший шлях, щоб отримати результат, — відповіла я і посвітила йому на руку. — Типовий студент-медик!　

— Що я чую у твоєму голосі? Невже презирство? — Ґідеон здивовано глянув на мене. — Ну і як це зробила ти?　

— Я взяла японський ніж для нарізання овочів, — похвалилась я, — а дідусь збирав кров у філіжанку.　

— Точно. Поріз на твоєму зап’ястку, — сказав він нарешті серйозно і встромив голку собі у вену. Кров почала наповнювати шприц.　

— А ти точно знаєш, як він працює? — запитала я і кивнула на хронограф. — У цієї штукенції стільки всіляких клапанів і отворів, що легко можна крутнути не те коліщатко…　

— Хронографологія — один із обов’язкових іспитів, які складають майбутні адепти. А я робив це не так уже й давно, — Ґідеон простягнув мені шприц із кров’ю і зняв з руки джгут.　

— Цікаво, коли ж ти дивився такі кіношедеври, як «Феї»?　

Ґідеон похитав головою.　

— Гадаю, трохи поваги тобі б не завадило. Дай мені шприц. А тепер присвіти хронограф. Ага, саме так.　

— Якщо тобі вряди-годи захочеться сказати мені «спасибі» або «будь ласка», то не стримуй себе, говори, — зауважила я, а Ґідеон тим часом почав по краплинах зливати свою кров у хронограф. Але, на відміну від Лукаса, його руки не тремтіли. Певно, колись із нього міг би вийти вправний хірург.　

Від хвилювання я прикусила нижню губу.　

— І три краплі сюди, під лев’ячу голову, — зосереджено бурмотів Ґідеон. — Тепер крутнути оце коліщатко й підняти цей важіль. Ну, ось і все, — він опустив шприц, і я мимовіль вимкнула ліхтарик.　

У хронографі закрутилися коліщатка, щось клацало, гуділо, гупало, точнісінько як і минулого разу. Стукіт дедалі дужчав, а гудіння посилилось, створюючи якийсь дивовижний мотив. Моє обличчя кинуло в жар, і я пригорнулася до Ґідеона, а він міцніше стиснув мою руку, немов потужний порив вітру ось- ось скине нас із даху. Але натомість усі самоцвіти хронографа одночасно спалахнули, повітря замерехтіло, наче всередині приладу нуртує полум’я, а навколо все скував мороз. Мерехтливе світло згасло, коліщатка зупинилися. Усе це тривало щонайбільше півхвилини.　

Я відпустила Ґідеона й пригладила волосинки в себе на руці.　

— Це й усе?　

Ґідеон глибоко зітхнув і витягнув руку, яка цього разу трохи тремтіла.　

— Зараз побачимо, — сказав він.　

Я дістала одну з пробірок доктора Вайта з кишені й передала Ґідеонові.　

— Тільки обережно! Якщо це порошок, один порив вітру — і його немає!　

— Це не найгірший варіант, — пробурмотів Ґідеон і обернувся до мене. Очі його блищали. — Бачиш? Пророцтво виповнюється! Під зіркою обіцянка здійсниться!　

Мені було начхати на цю зірку номер дванадцять. Я б зараз віддала перевагу ліхтарику, а не якимсь там зіркам.　

— Ну ж бо, — підганяла я, схилившись над хронографом, а Ґідеон висунув крихітну шухлядку.　

Звісно, мене охопило розчарування. Страшне розчарування. Усі ці магічні дурниці, таємниче шепотіння і загадкова маячня були ні до чого. У шухлядці не було ні рідини, як передбачала Леслі («Вона, напевно, червона, як кров», — говорила вона мені, широко розплющивши очі), ні порошку, ні якогось каменя.　

А була якась речовина, схожа на сіль. І то дуже гарну сіль, якщо придивитися, — з крихітних блискучих кристалів.　

— Здуріти можна!.. — прошепотіла я. — Невже заради оцієї дрібки кілька століть люди марнували стільки сил.　

Ґідеон затулив шухлядку від вітру.　

— Головне, щоб ніхто не пронюхав, що тепер ми маємо цю дрібку, — сказав він, важко дихаючи.　

Я кивнула. Ніхто, крім тих, хто вже про це знає. Я відкрила пробірку.　

— Поквапся! — прошипіла я. Зненацька мені привиділось, наче леді Аріста, яка нікого і нічого не боїться, і вже напевне не боїться висоти, визирає з люка й хапає пробірку.　

Ґідеон, здавалося, теж подумав про щось таке, бо похапцем згріб кристалики в пробірку та заткнув її корком. І лише поклавши пробірку до кишені своєї куртки, Ґідеон видихнув.　

Але цієї миті мені в голову стрельнула ще одна думка.　

— Але зараз, виконавши своє призначення, хронограф, певно, зупинився назавжди, — сказала я.　

— Зараз глянемо, — відповів Ґідеон і посміхнувся. — Глянемо у 1912 рік.　

РОЗДІЛ 13

— От дідько, здається, я розплющив цього капелюха, — вилаявся біля мене Ґідеон.　

— Годі бурчати, не забувай, де ти! — просичала я. — А якщо ти не надягнеш капелюха, я все розповім мадам Россіні!　

Ксемеріус зареготав. Цього разу він залюбки послідував за нами.　

— Без капелюха тут ніяк. З таким кублом на голові у 1912 році його сприймуть за якогось золотомисливця. Принаймні міг би причесатися.　

Я почула, як Ґідеон знову вилаявся, цього разу через те, що торохнувся ліктем об перегородку. Перевдягатися у сповідальні було тіснувато. Взагалі я гадала, що це страшенне святотатство — використовувати її як кабінку для перевдягання. Та й існує, напевно, цілком кримінальне покарання для тих, хто вривається в церкву без дозволу, навіть не маючи на меті крадіжку, а всього лише стрибок у 1912 рік. Бокові двері прочинилися під натиском Ґідеонового ломика так швидко, що я не встигла рознервуватися.　

— Чорт забирай! — з повагою гмикнув Ксемеріус. — Він має тебе навчити. Ви могли б стати непереможною парою зломщиків. І твоє безсмертя стало б у пригоді.　

До речі, це була та сама церква, де ми з Ксемеріусом познайомилися і Ґідеон уперше мене поцілував. Геть неслушний час, аби поринати у романтичні спогади, але несподівано мені здалося, ніби все це трапилося дуже-дуже давно, особливо зважаючи на те, скільки всього сталося відтоді. А насправді спливло лише кілька днів.　

Ґідеон постукав у двері.　

— Ну як, ти готова?　

— Ні. На жаль, застібки-блискавки ще не винайшли[63], — я розгублено мацала численні ґудзики на спині, які розташовувалися у найнесподіваніших місцях. Годі було і мріяти, аби дотягнутися до деяких із них.　

Я вийшла зі сповідальні. Чи настане той час, коли не калататиме, як скажене, моє серце по Ґідеону? Чи зникне це відчуття? Відчуття, що мене охоплює щось незбагненно прекрасне? Напевно, ні. Сьогодні він вдягнув непримітний темно-сірий костюм, камізельку та білу сорочку. Але все це, хоч і великувате, дуже пасувало йому…　

Ксемеріус, що звисав сторчголов із церковної галереї, прочистив горлянку.　

— Жила собі овечка, скубала скрізь стіжечки…　

— Дуже мило, — кинула я похапцем. — Прикид хрещеного батька