Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

А зараз мізинчик Давида, крихітний і змучений, просто висів на тонкій смужці шкіри, погойдувавшись при кожному русі. Святослав не міг зрозуміти, як Сніжана не втратила свідомості. Соня, побачивши це, похитнулася і схопилася за стіну, щоб не впасти. Навіть Зеновій, який примчав із биткою по сходах, застиг, почухуючи потилицю з відкритим ротом.

– Нічого собі. Як це він примудрився таке зробити?

А той, хто знімав кімнату поверхом нижче і заселився пізно вночі, підійматися не поспішав. Можливо, й дійсно спав надто міцно.

Сон з Тімуром та небіжчиком, за версією хлопця з татуюванням свині, ще літав у Святославовій уяві. А чи він спілкувався зі справжніми людьми чи лише з образами? Адже він – просто чиясь чарівна паличка в чиїхось, можливо, й чарівних руках, і той, хто її тримає, спілкується так, як бажає. Можливо, ті образи на щось мають йому вказати…

– Потрібен лікар! Або хоча б аптечка з бинтом і чимось антисептичним, – озвався Влад, намагаючись триматися спокійно, хоч явно був у шоковому стані. Тим часом Сніжана заспокоювала Давида, який плакав на її руках. – Треба якось прикріпити палець... чи хоча б зробити перев’язку.

– Так-так, звісно, – кивнув Зеновій, хоча виглядав трохи розгубленим. – Та мою аптечку, знаєте, вкрали. Але на заправці усе знайдете – і бинти, і вату. Там аптечка завжди є.

З номера нарешті вискочили Ілля й Оленка. Вони з цікавістю та переляком спостерігали за Давидом, який невпинно плакав. Верещати він уже перестав, але сльози лилися, як той водоспад, до якого вони з Сонею намагалися дістатися.

– Йому потрібно, перш за все, знеболювальне, бажано в ампулах – щось типу «Новокаїну» чи «Лідокаїну», – сказав Святослав. – У моїй аптечці в автомобілі має бути щось із цього. А вже потім можна буде спробувати вправити.

– Ви вмієте це робити? Ви лікар? – з надією запитав Влад.

– Ні, – похитав головою Святослав, – просто бачив, як це робили лікарі в АТО.

Зеновій поклав битку під стіну.

– Тоді треба відкопувати ваш автомобіль, – сказав він. – Так, саме відкопувати. Їх позамітало майже по саму стелю. Не вірите – визирніть у вікно.

– Будь ласка, зробіть щось, – благально промовила Сніжана, обіймаючи Давида. Її очі були повні сліз. – Зробіть, щоб йому не було так боляче. Я вам буду дуже вдячна, навіть заплачу.

У Святослава ледь не навернулися сльози, коли він її слухав. Перед очима постала Анжеліка, стікаюча кров’ю, і та скалка, що тоді потрапила в артерію, викликавши рясну кровотечу.

– Не потрібні мені гроші, – нарешті відповів він. – Де лопати?

– Я піду з тобою, – сказала Соня.

– Ні, краще лишайся тут і допоможи з малими.

«Зараз почнеться найцікавіше. Ще б попкорну з сиром – і взагалі феєрія,» — згадалися Святославу слова Тімура зі сну. Оце так штука! Але чому він прокинувся так рано? Хоча ясно, чому. І все одно тепер усе здається нелогічним.

До речі, той спалах нікуди не подівся. У коридорі, щоправда, освітлення слабке, але шпалери й доріжки на підлозі тепер виглядали значно яскравішими й кольоровішими, ніж усе, що було в його житті раніше.

«І чому його називати небіжчиком? Ну так, він білий як мрець, тому Тімур, схиблений Тімур, і називав його так. А ці маски...» – думки Святослава крутило й перемішувалося, як у калейдоскопі.

– А ось ваша допомога мені б не завадила, – звернувся Святослав до присутніх.

– Ну звісно, – відгукнувся Зеновій. Йому щонайменше хотілося якнайшвидше спуститися з третього поверху, щоб більше не чути схлипування малого. До того ж він починав здогадуватися, як усе могло статися. Двері до туалету були відчинені, а те, що він називав «кришкою унітаза», виявилося опущеним.

Святослав швидко взяв свою куртку. Влад, який уже трохи відійшов від шоку, також одягнувся і приєднався до нього й Зеновія.

– Матінко, в що ж це треба було влізти, щоб отаке зробити з пальцем? – запитав Влад із подивом і обуренням, коли вони всі троє спускалися сходами.

– Думаю, згодом Давид вам усе розповість, – підбадьорив його Святослав. – Якщо знатиме, що ви його за це не будете сварити.

– Слушна думка, – погодився Влад.

Надворі снігу й справді насипало майже по пояс, і відчинити двері готелю, навіть попри те, що Зеновій намагався їх розчищати, було неможливо – сніг напирав із зовнішнього боку, не даючи зрушити їх із місця.

– Доведеться лізти через вікно, – вирішив Святослав.

– Але ж я їх на зиму позаклеював! – обурився Зеновій.

– І що тепер? – поглянув на нього Влад. – Нехай дитина корчиться від болю?

– Ну звісно ж ні, – зітхнув Зеновій, згадуючи про унітаз і сталеву кришку. – Заради такого діла...

Та Святослав уже почав зривати папір із віконних рам.

Зеновій зітхнув ще глибше, глянувши на його дії.

– Краще б ти взявся за вікно в кутку, бо тепер я сидітиму на протязі, – зауважив він.

Відчинивши вікно, Святослав відповів:

– Нічого, позаклеїш знову.

На відкопування автомобіля «Opel» пішло близько п’яти хвилин. Три лопати працювали безперестанку, і кожен старався на повну, навіть Зеновій встиг добряче впріти. Поки копали, Святослав звернув увагу на ще два автомобільні дахи, що виднілися на готельній стоянці. Один із них, більший, був темно-синього кольору, а інший – червоного. Один із цих транспортів належав родині, а інший, судячи з усього, тому незнайомцю, який усе ще спав поверхом нижче.

Святослав кинув погляд на вікна другого поверху готелю й не побачив жодного, де б горіло світло.

«Значить, точно спить. А може, тільки удає,» – промайнуло в мозкові.

Після цього він повернув голову в бік заправки.

До заправки було приблизно півтора кілометра, і весь той шлях був заметений снігом. Хоча місцева влада за допомогою бульдозерів «Caterpillar» із жовтими мигалками намагалася тримати головну дорогу в робочому стані, сніг, як і передбачав Зеновій, усе одно перемагав. Навіть якщо вже не сипало, легкові автомобілі проїхати там не могли – хіба що повзти, добряче прошкрябуючи днище.