Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

Зате заправна станція залишалася відкритою, і яскраве світло від неї різко вирізнялося на фоні цієї, хоч і не зовсім темної, зимової ночі.

– Все одно потрібно, щоб хтось пішов на заправку й придбав «Chupa Chups».

– «Chupa Chups»? – здивувався Влад. – У нас і так досить солодощів. Хочете, поділимось.

– А «Chupa Chups» серед них є? Чи хоча б якась карамелька на паличці?

Влад задумався.

– Ні, нема. Але інші цукерки точно знайдуться.

Святослав, припинивши копати, подивився на нього.

– Нам потрібна не цукерка, а паличка. Щоб примотати до зламаного пальця вашого сина.

– О, нарешті зрозумів! – усміхнувся Влад. – А то вже подумав, що ви кидаєте палити й замість цигарок смокчете цукерки.

На той час уже почало світати. Святослав, тримаючи аптечку з автомобіля, уважно перевіряв її вміст, переконуючись, що все необхідне на місці.

– Якщо хтось піде на заправку, я можу принести снігоступи, – запропонував Зеновій.

– Гарна ідея, – погодився Святослав.

Вдягнувши снігоступи з комори готелю, Влад вирушив до заправки по льодяник «Chupa Chups». Тим часом Зеновій і Святослав, провалюючись у кучугури, повернулися до готелю. Святослав помітив, що на другому поверсі світло так і не ввімкнулося. Ця деталь чомусь насторожила його, і він відчув незрозумілий порив бути максимально обережним, наче знову опинився на передовій.

І чому не можна було просто показати тих трьох – Бахрама, Марата й Павла, як це зазвичай відбувалося раніше? Натомість з'явилися ті двоє. І ще цей седан «Daewoo Leganza» – чому саме він? Чи це справді, як казав Тімур, не має жодного значення?

Святославу пригадалася дорога й постаті когось невеликого зросту, що стояли на ній. Можливо, це були діти, яких зараз у готелі троє. Але ж чи падає ракета двічі в одне місце? Давид уже постраждав, але тепер йому загрожує щось ще страшніше? Смерть – разом із братиком та сестричкою? Це було б надто жорстоко навіть для цього світу.

Діставшись третього поверху, Святослав вже відкривав аптечку, щоб дістати необхідне, як раптом почув знайомий голос.

Поряд із Сонею та Сніжаною, які схилилися над Давидом у номері, стояв дід Єфим.

– О, доброго дня, Святославе. Як бачите, світ доволі тісний, – привітно промовив він.

– А ви що, знайомі? – здивовано запитав Зеновій, що йшов слідом за Святославом.

– А ви, добродію, хіба не знаєте, хто перед вами? – хитро усміхнувся Єфим. – Це ж справжня знаменитість! Стільки часу на телебаченні, в найпопулярніших передачах.

Всередині Святослава так все й згасло: до цього моменту його тут ніхто не впізнавав, і це подобалося, переконуючи, що вони обрали правильне рішення забратися якнайдалі від великих міст.

– Ну навіщо ви так? – невдоволено мовила Соня. – Він стільки років обслуговував вас.

– І досить добре обслуговував, маю сказати, – знову усміхнувся Єфим.

– Ну гаразд, зараз дитина важливіша, – кинув Святослав, явно не бажаючи продовжувати розмову.

Підійшовши, Єфим взявся допомагати з аптечкою.

– Пам’ятаєте, я колись розповідав вам зі Степаном, поки ви приводили мою зачіску до ладу, що в мене була практика роботи помічником лікаря на швидкій? Ох, згадую ті часи... Був молодим, а гроші ж десь потрібно було брати, бо хорошу спадщину батько мені не залишив. Тож із задоволенням допоможу, якщо ви не проти.

– Звісно, не проти, – відповіла Сніжана. Давид, лежачи в ліжку, нарешті трохи заспокоївся. Боляче було й досі, але вже не так сильно, як на початку. Дідів характер.

– На тій швидкій у нас одного разу був випадок, доволі схожий на теперішній, – продовжував дід Єфим, витягаючи з аптечки Святослава ампулу «Новокаїну» та шприц.

Останній помітив, як Сніжана, мати малого, тепер дивилася на нього. Здавалося, вона нарешті згадала, де могла бачити його обличчя – в судовій залі, на екрані телевізора, з підписом унизу: «Обвинувачується в тероризмі».

Тепер залишалося зрозуміти, до якої категорії людей вона належить. Чи вона з тих, хто вважає його винним, чи, можливо, з тих, хто виправдовує? Або ж, як ліберал, їй байдуже, хто саме зараз допомагає її дитині, аби лиш ця допомога була дієвою.

«Звідки ж ти тут, хай тобі буде добре, взявся!» – подумки промовив Святослав, косячись на старого Єфима.

Ти знаєш, ти все знаєш. – НІХТО.

***

Коли дід Єфим закінчив примотувати паличку від «Chupa Chups» до мізинця Давида, на вулиці вже майже зовсім розвиднілося. Після уколу знеболювального, який малий прийняв із неабияким невдоволенням, як і більшість дітей, він отримав ще й снодійне. Це означало, що вся сім’я на чолі з Владом, швидше за все, не залишить готель протягом найближчих чотирьох, а то й п’яти годин. Саме стільки часу у Святослава було, щоб запобігти трагедії.

– Ну що, сон взагалі бачив? – запитала Соня, коли вони залишилися наодинці у своєму номері, адже в коридорі напруга навколо нього почала відчутно зростати.

– Та бачив, бачив, але не весь, – почав він із розпачем і роздратуванням. – Найголовніше, кінцівку, недодивився.

– То що тепер?

– Не знаю. Але, швидше за все, лихо станеться з он тими, – він кивнув у бік сусіднього номера, – дітьми. Їх зіб’є автомобіль. Хіба що з’являться справжні карлики, у що я не вірю.

– Як?! З Іллею, Давидом і Оленкою?

– Саме так.

– Ти ж сам любиш казати, що набій двічі в одне місце не потрапляє.

– Знаю. Але, мабуть, цього разу таки потрапить. Звісно, якщо не завадити. Отже... – він ледь стримався, щоб не зірватися на лайку. – Ну що його сюди принесло?

– Ти про Єфима?

– Так, я про цього сімдесятирічного ескулапа, який зараз буквально отруює моє життя, розповідаючи про той потяг метро й перипетії навколо, як він висловився.

– Думаю, серед тих, з ким він зараз про це говорить, твоєї смерті навряд чи хтось бажає.