Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

– Смерті, можливо, й ні. Але те, що почнуть дивитися на мене, як половина наших сусідів – із такою ненавистю, ніби я повсталий із мертвих Гітлер, – це точно.

– Ну, інша ж половина потискає тобі руку, навіть ті, хто раніше такого не робив.

– Не в цьому річ. Завжди ти все спрощуєш.

– Так само, як і ти, постійно все ускладнюєш, – вона глянула йому у вічі й посміхнулася.

У цей момент у двері постукали, а гамір, що лунав із коридору, раптово стих.

– Заходьте, відчинено, – мовила Соня.

На порозі відчинених дверей, так само як уночі з Давидом, тепер стояв його батько Влад. Він обережно поглянув на Святослава і мовив:

– Хотів подякувати за вашу аптечку. Та й узагалі, якби не ви, мій син досі страждав би від болю, а тепер мирно спить. Ще раз дякую. До речі, моя жінка Сніжана також приєднується до подяки.

Влад відверто посміхнувся:

– Навіть не знаю... Мене самого так зціпило. Якось не міг уявити, що в такій ситуації виявлюся настільки безпорадним.

Зараз, з безпорадним виглядом, сидів на ліжку Святослав, завмерши, неначе пам’ятник, від неочікуваної подяки. Привести його до тями допомогла Соня, непомітно вщипнувши його за спину, так, щоб Влад не побачив.

– Ов... Так, звісно, без питань. Вам нема за що дякувати, – швидко промовив Святослав. – Думаю, кожен зробив би те саме на моєму місці.

– Ну, не знаю, як щодо кожного, але ви виявилися саме таким, – усміхнувся Влад.

Він ще раз подякував, після чого вийшов у коридор, обережно прикривши двері.

Та щойно двері зачинилися, як у коридорі пролунало обурене зауваження Зеновія:

– Ти що, ходив дякувати тому терористові? Та він стільки людей загубив!

Тепер Святославу стало остаточно ясно, хто з компанії в готелі готовий потиснути йому руку, а хто бачить у ньому втілення Гітлера.

У двері знову постукали.

– Заходьте, – цього разу сказав Святослав, очікуючи побачити Зеновія з рахунком за розбите вікно або, можливо, з проханням якомога швидше залишити готель.

Але замість цього до кімнати, яку важко було назвати номером, зайшов дід Єфим із аптечкою в руках.

– Ось, повертаю. Думаю, більше не знадобиться, – сказав він, переступаючи поріг і простягаючи аптечку. – До речі, гарна ідея з «Chupa Chups». Я б не здогадався, почав би щось майструвати чи вирізати. Треба взяти на замітку.

– Облиште. Ми одне одного достатньо добре знаємо. Краще скажіть, що ви тут робите? – запитав Святослав, злегка роздратовано.

– Святославе, це ж зовсім не чемно! – обурилася Соня.

– Нічого, нічого, – спокійно відповів дід Єфим. – Я відповім. Адже, як сказав Святослав, ми дійсно не чужі люди. – Він глянув на стілець. – Дозвольте присісти. Ноги вже не ті, їм потрібно більше спокою.

– Звичайно, – погодилася Соня. – Може, я десь знайду чаю? Спущуся, подивлюсь.

– Було б дуже люб’язно з твого боку, – кивнув дід Єфим. – І не звертай уваги на те, що белькоче Зеновій.

– А хто ж у тому винен? – кинув Святослав.

– Ну, певно, я. Не буду цього заперечувати, – зізнався дід Єфим.

Соня, жестом показуючи Святославу, щоб той трохи заспокоївся, вийшла з кімнати. Але Святослав і не думав знижувати тон, вирішивши змінити тему.

– Ви ж подорожей не любите, а тут в таку негоду, ще й так далеко.

– О, то ви зі Степаном у своїй перукарні не тільки теревените, а ще й щось запам’ятовуєте? – Єфим задоволено усміхнувся.

– Деяка інформація відкладається автоматично.

– Та ну, не занижуйте собі балів. До речі, Степан дуже сумує за вами. Він, звісно, про це відкрито не говорить, але це видно.

– Нам тепер не по дорозі, – знизав плечима Святослав. Згадка про напарника трохи його розгубила.

– Невже? А хто таке сказав?

– Це вже не ваша справа. Більше я не напарник Степанові й не ваш перукар. А зовсім скоро, мабуть, і не власник «Джентльмена», – останні слова далися Святославу найважче.

– Шкода, ти в цьому ділі дуже тямущий, Святославе. А що, нові пріоритети?

– Ви знущаєтесь? Нове життя! Як мені можна жити тим спокійним життям, коли навколо тільки й говорять про мене? Та що ви взагалі знаєте! Вас коли-небудь осуджувала майже вся країна? По телевізору, в інтернеті, по радіо? Щоб на порозі власної квартири чи біля під'їзду писали: «Краще заберися геть, зникни, розчинися в повітрі чи кань у безодню!» – Святослав буквально кипів, виплескуючи всю лють на те, з чим йому тепер доводилося жити. – І тут ще ви, зі своїм: «А ви що, не знаєте, хто це?»

– Справедливе зауваження, – спокійно мовив Єфим.

Святослав аж підскочив на ліжку.

– Оце й усе? «Справедливе зауваження»?! Та ви просто старий безсердечний єврей!

Єфим якусь мить сидів мовчки, потім раптом тріснув себе по коліну і вибухнув сміхом.

– Давно мене так не веселили, – проказав він, продовжуючи сміятися.

У цей момент у кімнату зайшла Соня з тацею в руках.

– О, бачу, у вас тут усе добре. А я поспішала, думала, не порозумієтеся, – зауважила вона, ставлячи тацю на стіл.

– Та ні, – Святослав зробив паузу, пильно спостерігаючи за старим, який усе ще сміявся, і сухо додав: – Порозумілися.

– Старий єврей, – все повторював Єфим, б'ючи себе по коліну.

– Може, трохи тихіше? Там ваш пацієнт спить, – зауважила Соня, розливаючи чай у чашки. – До речі, чай виявився дорожчим, ніж у прейскуранті.

Поступово заспокоюючись, Єфим діставав хустинку з кишені, щоб витерти очі. Тільки тепер Святослав помітив, що старий одягнений лише в теплу сорочку, тоді як інші в готелі, як мінімум, носили светри чи жилети, як Влад.

– Ух, давно так не сміявся, – зітхнувши, сказав Єфим. – А Давид буде спати ще довго й міцно. Я йому дав чималеньку дозу снодійного.

– То кажете, ще довго спатиме? – запитав Святослав, згадуючи звук мотору «Daewoo Leganza» зі свого сну.

– Саме так. Ще годин шість, не менше. А що?