Читати книгу - "Гіперіон, Ден Сіммонс"

Людей убивали, люди зникали і надалі. В середньому раз на два тижні. Та виявляли це зазвичай не ми, а командир регіональної самооборони, який щокілька тижнів проводив перепис населення.

Спогад того першого року, який не йде мені з пам’яті, незвично колективний: ми тоді зібралися на Толоці спостерігати за відбуттям «ембріоносця». Осінній сезон метеоритних дощів був у розпалі, і нічне небо Гіперіона ясніло від золотих пасмуг, що його перекреслили червоні омахи ракетних рушіїв на зльоті, коли спалахнуло маленьке сонце, і ми ще потім цілу годину дивилися, як наші друзі та колеги митці віддаляються від нас рискою термоядерного полум’я. З нами тієї ночі був Сумний Король Біллі, і я пам’ятаю його погляд, яким він мене обдарував, перш ніж зайти до своєї розцяцькованої карети перед поверненням у захищений Кітс.

* * *

Впродовж наступних дванадцяти років я вибирався з міста щось із півдесятка разів. Один раз у пошуках біо-скульптора, який би допоміг позбутися моїх сатиричних новоробів, інші рази — на закупи їжі та припасів. На той момент храм Ктиря вже поновив паломництва до Ктиря, тож під час своїх подорожей я користався їхнім складним маршрутом до смерті у зворотному напрямку: спочатку пішки йшов до Твердині Хроноса, канаткою через хребет Вуздечка і буєрами та човником Харона вниз за течією річки Гулай. Вертаючи назад, я роздивлявся прочан і гадав, хто з них виживе.

Місто поетів майже ніхто не відвідував. Наші недобудовані вежі стали виглядати ніби покришені руїни. Торговельні ряди під прекрасними банями зі скла та металу і криті аркади густо поросли лозою, а між плитами тротуарів пробилися билини вогнетрав’я і шрамувальника. Підливали олії в багаття хаосу і сили самооборони, наставляючи міни і пастки на Ктиря, якими тільки ще більше занапащали колись прекрасні райони середмістя. Вийшла з ладу іригація. Розсипався акведук. На Місто поетів тепер зазіхала пустеля. Я перебирався з однієї кімнати в покинутому палаці короля Біллі до іншої, працюючи над поемою та чекаючи на свою музу.

Коли замислитися, то причинно-наслідкові зв’язки якоїсь миті починають нагадувати якусь оскаженілу закільцьовану логіку інфоартиста Каролюса або репродукцію Ешера: своїми заклинаннями Ктиря до життя призвела моя поема, і водночас їй би не довелося існувати, якби не було загрози / присутності Ктиря в ролі моєї музи. Цілком імовірно, що я сам у ті дні трохи був з’їхав із глузду.

Дванадцять років наглих смертей у місті відбракували дилетантів, поки в ньому не лишився сам-один я і Ктир. Щорічний прохід пілігримів — далекий караван, що перетинав пустелю в напрямку Гробниць часу — виступав незначним подразником. Інколи яро-червоними пісками поквапно верталися кілька постатей, тікаючи назад до прихистку Твердині Хроноса в двадцяти кілометрах на південному заході. Але частіше над усе назад просто ніхто не йшов.

Я нипав у тінях міста. Мої волосся та борода відросли настільки, що тепер частково прикривали ті лахи, в яких я ходив. Зазвичай я виходив уночі, перебігаючи між руїн, немовбито чиясь потаємна тінь, що витріщалася на свою освітлену вежу палацу, ніби якийсь Девід Г’юм, котрий зазирав у власні вікна, а потім урочисто проголошував, що вдома його немає[122].

Синтезатор їжі я й не думав переносити із ресторанної зали до власних апартаментів, бо віддавав перевагу лункій тиші під тріснутим дуомо, геть ніби очманілий елой, котрий вигодовує себе для неминучої зустрічі з морлоками[123].

Ктиря я так і не зустрів. Часто вночі, вже перед самим світанком, я прокидався від неміцного сну через найменший звук: шкрябання металу по каменю, рипіння піску під чиєюсь ногою, — але саме через моє переконання в тому, що за мною спостерігають, самого спостерігача побачити мені не вдавалося.

Вряди-годи я робив короткі вилазки до Гробниць часу, особливо затемна, оминаючи тихі, бентежні хвилі антиентропійних хроноприпливів, пересуваючись крізь складні тіні у підкриллі Сфінкса або розглядаючи зірки в прозорій смарагдовій стіні Нефритової гробниці. І якраз після однієї з таких ноктюрн-екскурсій, повернувшись до свого кабінету, я заскочив у ньому порушника.

— П-п-приголомшує, М-М-Мартіне, — король Біллі постукав пальцем по одному зі стосів рукописів, розкиданих по кімнаті. Розвалившись у завеликому для нього фотелі за довгим столом, монарх-невдаха здавався старішим та значно підталішим, ніж будь-коли раніше. Він, очевидно, читав кілька годин. — Т-т-ти справді вважаєш, що людство заслуговує на т-т-такий кінець? — тихо запитав він. Дванадцять років я не чув, щоби він затинався.

Я відійшов від дверей, але не відповів. Біллі був моїм другом та меценатом упродовж двадцяти стандартних років, але тієї миті я міг його вбити. Думка про те, що хтось читав «Гіперіон» без мого дозволу, переповнювала мене люттю.

— Т-т-ти ставиш д-д-дату на своїх п-п-п… віршах? — розпитував король Біллі, гортаючи найсвіжішу пачку списаних аркушів.

— Як ви сюди потрапили? — гаркнув я.

Питання було невипадковим. Останні роки екранольотам, спусковим і гвинтокрилим апаратам добиратися до Гробниць часу стало важко. Машини прилітали без пасажирів. Ніщо інше не підживлювало міф про Ктиря настільки сильно.

Низенький чоловічок у пожованому плащі стенув плечима. Його стрій мав бути разючим та монаршим, натомість перетворював його образ на перегодованого арлекіна.

— Прибув з останньою партією прочан, — пояснив він. — П-п-прийшов у гості від Т-т-твердині Хроноса. М-М-Мартіне, я помітив, що тобі геть погано писалося за останні кілька місяців. Поясниш?

Я підбирався ближче і нетямився з люті.

— Гадаю, я і сам подужаю пояснення, — промовив королі Біллі. Він подивився на останню завершену сторінку «Гіперіонових пісень», ніби там містилося розв’язання давньої загадки. — Останні строфи ти написав того самого тижня, коли зник Дж. Т. Теліо.

— І що? — Я вже стояв біля дальнього краю стола. Вдаючи буденність, я підтягнув менший стосик рукописів ближче до себе і подалі від рук Біллі.

— А те, що згідно з м-м-моніторами самооборони… це д-д-дата смерті останнього мешканця Міста поетів, — пояснив він. — Останнього, якщо не рахувати тебе, М-М-Мартіне.

Я здвигнув плечима і почав шлях навколо стола. Мені треба було дістатися Біллі, не даючи рукопису опинитися між нами.

— Ти ж бо знаєш, що не скінчив його, М-М-Мартіне — правив він далі глибоким і сумним голосом. — Зберігається шанс, що людство п-п-переживе Падіння.

— Ні, — заперечив я і сковзнув іще ближче.

— Але ти не можеш дописати його, Мартіне? Т-т-тобі не дається поезія, якщо твоя м-м-муза не проливає кров, правда?

— Дурня!

— Можливо. Проте, погодься, дивовижний збіг. Ти от ніколи не думав, чому сам досі цілий, Мартіне?

І знову я зітнув