Читати книгу - "Гойдалка, Володимир Лвович Ешкін"

Невже і тут економлять на опаленні?

Вона ввімкнула прихоплений для такого випадку ліхтар й змусила себе заглянути до тунелю. Виплавлена в базальті труба губилася у перспективі, світлова лінія на підлозі ніде не переривалася.

Ніяких рухливих згущень.

Дівчина набрала до легенів повітря, прислухалася до биття свого серця і увійшла до труби. Навколо панувала мертва тиша, жодні природні і техногенні шуми не порушували спокою у лабіринті комплексу. Пела уявила, як десь над нею стоять і вібрують «пожирачі туману». Ця думка подіяла на неї заспокійливо, проте ліхтар вона вирішила тримати увімкненим.

Саме цієї миті до комплексу увійшов загін магонійців на чолі з Лацор. На комунікатор, вмонтований до її полумаски, щойно надійшла інформація про енергетичну аномалію, яка виникла у скельній порожнині поряд з технічним тунелем. Тих даних, якими вона володіла, було достатньо для висновку: у підземеллі відкрито портал. Також у магонійки не було сумніву щодо планів тих, хто це зробив. До тунелю зайшла представниця молодшої раси — тарха. Союзники Воглока перенесли її сюди, а значить, вона є їхнім інструментом. Відмичкою, якою ті планують відчинити клітку.

Її, Лацор, завданням було не допустити цього будь-якою ціною.

Ціною життя тархи, ціною свого життя і життя всіх магонійцев, що жили на Імлі. Зрештою, ціною всієї Імли, її зоряної системи, бо й цілої Галактики. Для тих, хто поставив предків Лацор стерегти клітку, будь-яка ціна виглядала прийнятною.

Ані Лацор, ані її народ у цьому не сумнівалися.

15

Борт лінкора L1 «Айн-Соф»,

район зоряного скупчення Омфалія–2.

19 юла 417 року Ери Відновлення.

Зоран уперше побачив Наталію за тридцять вісім годин до відправлення транспортного модуля. Жрицю Атри супроводжували рептилоїди у червоно-золотих скафандрах. Вони важко прокрокували нижньою галереєю, тримаючи в руках (чи то у лапах) чорні, неприємного вигляду посохи. Пурпурні маски ґ’ормітів вкривала безліч крихітних золотистих дисків, від чого вони нагадували емітери високочастотних випромінювачів.

«Конвой», — зрозумів командор, проводжаючи поглядом незвичну процесію. За його наказом клонку мали закрити у спеціальному боксі для небезпечних ксеноформ. Там, наскільки він знав, вже поставили ліжко, стіл та кошик з одягом. Зоран раптом згадав, що не вирішена проблема душової кабінки, і рушив за червоно-золотими.

Він лише мить бачив обличчя Наталії. До того він й гадки не мав, що певна комбінація носа, очей, рота, вух і волосся спроможна заселити до його уяви так багато дивних образів. За кілька хвилин син клонки тисяча чотириста двадцятої серії нафантазував сюжетів на кілька пригодницьких серіалів. В них він звільняв Наталію, рубаючи рептилоїдів командорським мечем, ніс її на руках кідронійськими печерами та рятував від нападів сельвійських гаспидів. А ще він стискав у своїх обіймах, пестив її тіло, створене для насолод богів, занурював обличчя до шовковистої гриви її волосся.

Він навіть вловив запах тієї гриви. Вона пахла вічнозеленою клумбою з центрального куполу, з відтінками м’яти і троянд, пахла пряною геранню, улюбленими квітами його матері. А ще вона пахла тими найдурнішими мріями, які ніколи не збуваються.

Ґ’ормітський конвой зупинився перед броньованою плитою, що правила за двері боксу. Наталія розгублено озирнулася і зустрілась з поглядом командора. Якби вона адекватно сприймала дійсність, це б її заспокоїло. Але сріблясто-сіре черево лінкора було надто ворожим, незатишним і неозорим, а ящери — надто грізними, аби йшлося про адекватність. І замість закоханого в неї чоловіка клонка побачила коротко стриженого піндозлівського офіцера у мундирі бузкового кольору з золотими шевронами та розетками нагород.

— Душову кабінку для вас надрукують увечері, — повідомив Наталії командор. — Поки що, на жаль, не маю вільного принтера.

— Ви начальник цієї тюрми? — жриця Атри чомусь дивилася на праву руку Зорана.

Той раптом згадав, що у нього невідомо з якої причини пожовтів ніготь на великому пальці. Шкіра на обличчі погарячішала. Він до хрусту стиснув руку, опанував себе і сказав:

— Ви, леді, знаходитеся на борту лінкора «Айн-Соф». А я його командир.

— А я думала, тут усім командує Сайкс, — вона розвела руками, й тільки тепер Зоран побачив, що вона одягнена в комбінезон, ускладнений вставками з тканин різної щільності та фактури. Він в дивний спосіб дробив її фігуру на фрагменти, не дозволяючи зорові зібрати їх у досконалу цілісність.

«Яке варварство», — здригнувся командор. Відтак майже шепотом заперечив:

— Ви помиляєтесь.

— Подивимось, — Наталія зауважила, що броньована плита відсунулася, і рішуче увійшла до місця свого ув’язнення.

Зорану кортіло подивитися, як були виконані його розпорядження щодо обладнання боксу, але червоно-золоті дивилися на нього крізь щілини масок.

Тому він дочекався, коли плита знову займе своє місце. Відтак, разом з ґ’ормітами, залишив дослідницький сектор.

За кілька хвилин він зіткнувся з Вольском, котрий щойно закінчив перевіряти комплектацію археологічного обладнання.

«Ми з ним стали ще ближчими, — подумав Зоран. — Ми обидва кохаємо партизанок, жриць Темного бога».

Йому закортіло зробити щось заборонене, щось усупереч волі піфійських Знаючих. Він поклав руку на плече техноархеолога, притягнув його до себе і прошепотів на вухо брату-стражеві:

— За дві години Шерму виводитимуть з анабіозу.

Вольск не здригнувся і не завмер. Він лише кивнув й рушив галереєю, оминаючи метушливі зграйки науковців.

«Й це все?» — розчарований командор зробив ще кілька кроків, перед тим як на його внутрішній комунікатор прийшов виклик від Ґвен Вей. Керуюча дослідницькою частиною запропонувала терміново зустрітися в одній з «червоних зон».

Він обрав ту з них, де висів у повітрі синій стіл.

Вей виглядала стомленою. Як і більшість з екіпажу «Айн-Софу», баронеса не спала вже більше доби.

— Проблеми? — Зоран сів за стіл напроти баронеси, подивився на її зачіску й порівняв з волоссям Наталії; його висновки були не на користь аристократки.

— Ви можете припинити це божевілля? — Вей