Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

— Роберт, клянусь тобі, ми з нею були тільки друзями і більш нічим, нічим!

— Невже?! — Я захлинавсь од люті. — Ви хочете, щоб я повірив... вам, вам — залицяльнику і волоцюзі? — Дід винувато знітився передо мною. — Тепер робіть, що знаєте. А я вас виручати більш не стану.

Я обернувся і пішов з кімнати, а він, наляканий до смерті, лишився біля каміна. Весь вечір думав я над тим, що діяв дуже необачно. Навіщо було потурати Голту?.. Бо навіть те, що я платив за віскі, було частковим визнанням вини. Але, коли б я посварився з ним, можливо, було б гірше.. О господи! І все це на мою голову! Я мріяв про святе кохання, а тут така мерзота і ганьба!

Коли я повертавсь в свою кімнату, старий зустрів мене на сходах і з гідністю подав якийсь папір.

— Тепер усе гаразд, Роберт. — І він благально посміхнувся. — Ось мій відкритий лист до лівенфордських громадян.

Я стомлено проглянув довге звернення, що його дід писав до «Лівенфордського вісника». «Шановний сер... Ганебні наклепи, що зводяться на мене... я щиро апелюю до поважних громадян... мені нема чого ховати... чисте життя, як квітка білої лілеї... я завжди поважав жіночу честь...»

— Ну як, нічого? — Він жадібно дививсь мені в обличчя. — Якраз піде в наступний номер.

— Еге ж. — Я пильно глянув йому в очі. — Я потурбуюсь про це замість вас.

— От і гаразд! — Він поплескав мене по плечі. — Я не хотів завдати тобі клопоту, Роберт. Тепер я бачу: справжні друзі перевіряються в біді.

Я вимушено посміхнувсь, що, певно, заспокоїло старого, бо він потиснув мені руку А увіходячи в кімнату, дід раптом кинув через плече:

— А знаєш, Робі, моя покійна жінка була прекрасною людиною!

О  господи, що він таке надумав?! Адже вже цілих десять років ні разу він не згадував про неї. Я почвалав до себе. В кімнаті я порвав його «відкритого листа».

На другий день Голт упіймав мене після роботи. Я ждав цього.

— Я бачу, ти нікуди не спішиш. Ходімо зі мною в бар. Якщо, звичайно, не гордуєш...

Я завагавсь, а потім вирішив, що вже пора кінчати з ним. І ми пішли до Фіттерса.

Коли Голт випив кілька склянок віскі, він п’яно пробурчав:

— Ну, а тепер перейдемо до справи! — і сумно похитав головою. — Навіть мій найлютіший ворог міг би підтвердити, що я людина справедлива. Але від свого я ніколи не відступлюсь. Як не крути, а Софі мусить бути відшкодована.

У мене всередині все затріпотіло. Значно пізніше, коли я ненароком дізнався, що дідусь поклав тільки руку їй на стан (останній слабкий ривок постарілого скакуна), я мало не шматував себе за те, що так легко піймався на гачок цього пройдисвіта... Безтямно дививсь я на Голта.

— Я дуже радий, що ти не одпираєшся. — Так зрозумів він мою мовчанку. — Ти путящий хлопець. Так от, щоб більше цим нам не займатись, я хочу всього-на-всього п’ять фунтів, і все залишиться між нами. Гадаю, що так буде досить справедливо.

Я злякано дививсь на нього.

— Але ж такої суми я не зберу за все життя.

— У вашому будинку досить грошиків. Якщо ти сам їх не дістанеш, то я піду до пана Леккі. Хоч він і скнара, та не захоче, щоб по місту ходили чутки.

Що тут робити? Я розумів, що він тому вчепивсь за мене, що я був у нього під рукою. Якщо я не знайду потрібних грошей, то він здере їх з батька, а той відішле дідуся до богадільні.

— А ви дасте мені хоч трохи строку?

— Звичайно, хлопче. Я дам тобі хоч цілий тиждень.

Голт підвівсь. Прощаючись, він досить гаряче потиснув мені руку.

— А ти подобаєшся декому...

Додому йшов я присоромлений, і голова мені паморочилась. В наступні дні я роздумував над тим, де взяти грошей. Тільки у Джемі я міг дістати їх. І весь той тиждень Голт невпинно поглядав на мене, а я — на Джемі. Останнім часом ми з ним помирились. Кілька разів я поривавсь до нього, щоб заговорити, та в мене забивало дух, і я мовчав. Але в суботу, помітивши, що Голт все нахабніє, я підійшов до Джемі і заблагав:

— Джемі... Не міг би ти позичити мені хоч трохи грошей?

— Я вже давно, мій друже, помічаю, що тебе щось бентежить. — Він поліз у кишеню за дрібними грішми. — Скільки тобі?

— Більше, ніж ти гадаєш. — Я ковтнув слину. — Та я обов’язково їх тобі поверну.

— Скільки ж тобі?

— П’ять фунтів.

Він недовірливо глипнув на мене.

— Ти що, здурів? Я думав тобі треба кілька шилінгів.

— Клянусь, що поверну тобі!

— Навіщо ж тобі такі великі гроші?

— Не можу я сказати, але вони мені конче потрібні.

Висипаючи дрібняки знов у кишеню, Джемі здивовано дивився на мене. Його обличчя стало холодним і сердитим. Він похитав головою.

— А я вважав, що ти нарешті спустишся на землю... Я ж не Шотландський банк. Самим насилу вистачає.

Я відійшов, ображений такою відповіддю: найменший осуд завжди був болісним для мене. До кінця зміни я вже не зводив голови, щоб не зустрітися очима з Голтом. А тільки прогудів гудок, прожогом кинувся до воріт.

В неділю я ховався вдома, але в наступні дні Голт не давав мені спокою. Усі мої вагання одійшли, і я тепер покірливо прийняв на себе цей тягар. Мені хотілося лише віддати Голту гроші; навіть здавалось, що я їх дійсно винен. А Голт усе напосідав. Він навіть пригрозив мені судом, сказавши, що я теж «не кращий за старого». І справді, чим я був за нього кращий? Адже й мене бентежили спокусливі думки, коли Софі стелила мені постіль.

Ось і субота, а я нічого не придумав. Як же мені чкурнуть від Голта?.. Та він уже чекав мене біля воріт.

— Якщо сьогодні ввечері я не