Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

Я в розпачі подався геть. Чого це я завжди повинен спокутувать чужі гріхи? Ні, досить з мене!

На сходах я зіткнувся з бабкою, що задоволено спускалась вниз із «Гарними вчинками» в руках.

— Він все пита про тебе. — Вона кивнула вгору. — Сьогодні він якийсь чудний. Навіть прохав мене хоч трохи почитати. — Останнім часом бабуня часто займалась цим достойним ділом: дідусь уже прощався з світом, й вона змінила своє ставлення до нього.

Я трохи завагавсь, а потім кинувся нагору. Дідусь лежав зодягнений на ліжку. Вигляд у нього був покірний і нещасний.

— Що з вами?

Він мляво посміхнувся. — Мабуть, завадило мені спасенне чтиво, — і сумно глянув мені в очі: — А ти сьогодні підеш на футбол?

— Сьогодні ж немає матчу.

Дід не сказав і слова. А я спустився вниз, розлючений, що він хотів затримати мене. Я більше не хотів водитись з ним і вирішив дотримувати слова.

Після обіду роздощилось. Я довго вештався туди й сюди, а потім знов подався до старого.

Я розпалив вогонь в каміні. Разів зо три ми з ним зіграли в шахи, а потім в «дурня», хоч увесь час задумано мовчали. Пізніше дід розлігся в своєму кріслі, а я читав йому «Алі Бабу», що завжди хвилював його. Коли ж я зготував для нього грінки з чаєм, дідусь промовив:

— Точнісінько так, як колись, Роберт.

Я аж скипів. Подивишся на нього, такого мирного й спокійного, і думаєш: навіщо ж усе життя робив він тільки прикрості й дурниці? Аж зло взяло мене на нього. І водночас я пригадав, як тепло і сердечно він ставився до мене, коли я був іще дитиною... Хіба ж я маю право покинути його? Адже для нього богадільня — це кінець.

Я глибоко зітхнув, а коли йшов з його кімнати, то шкодував, що дід мене не чув (він міцно спав у кріслі).

Того ж вечора я взяв мікроскоп, що подарував мені колись Гевін, — єдину річ, з якою я не хотів ніколи розлучатись, — і продав його, щоб розплатитись з Голтом. Коли я підійшов до будинку, де жив Голт, він був на вулиці в самій сорочці.

— Ну, ось вам гроші, — буркнув я.

Голт вихопив бумажки й дурнувато посміхнувся.

— Тепер ми квити. Може зайдеш на хвилинку?

Я мовчки почвалав назад; мій настрій кращав з кожним кроком. І тільки в парку я згадав, що зопалу віддав йому всі гроші — на десять шилінгів зверх того, що він клянчив. Та що це значило? Я здихався його — і це було найліпше. Я завітав до тихої крамнички, купив собі смачного пирога і з’їв його до крихти. Як гарно прогулятись в тихий вечір! Навколо мерехтіли ніжні тіні. В кущах зайшовся співом дрозд. Я погрозив йому рукою.

—  Чекай-но, прийде ще й мій час! Тоді побачимо!

7

Лівенфорд, як казала колись мама, було старе задимлене містечко. Зате околиці його — чудові: ліси, річки, озера й гори. Багато туристських закладів і товариств об’єднували численних любителів природи за членські внески щось з півкрони; та коли Кейт і Джемі умовляли мене вступити в одне з них, або бабуня, сумно хитаючи головою, радила мені «погуляти на чистому повітрі», я хапав книжку і зачинявся в своїй кімнаті. Я, що завжди блукав по схилах і яругах, тепер не бачив навіть сонця! Проте, вранці, в день свята Ремесел, в мені прокинулась жадоба до блукань.

Та в нашій Шотландії постійним ворогом мандрівників є погода. Прокинувшись уранці, я глянув у вікно й побачив хмуре небо, що плакало дощем. Невже він буде лляти цілий день? Я сумно почалапав на вокзал.

Там, на платформі, уже стояло кілька екскурсантів. їх настрій, певно, був не кращий, І раптом серце в мене радісно затьохкало, вона була вже тут, а разом з нею і «Язон». Весь світ навколо звеселів, немов засяло сонце. Коли я підійшов, Рейд поспішив застерегти:

— Не бійся, Шеннон, я не їду з вами.

А Алісон струсила з носика патьоки й запитливо всміхнулася до мене.

— Ну, що ти скажеш, Робі? Може, не треба їхати сьогодні?

— О, ні, поїдемо обов’язково! — змолився я.

Адже мені хотілося поїхати, і я був радий, коли Рейд сказав:

— Нічого, не розмокнете. Тільки глядіть, щоб вас бува не змило за борт. Сьогодні мій барометр стояв на рисці «Тепло й сухо». Значить — обов’язково буде буря.

За останні два роки «Язон» перестав бути відлюдком. Я навіть заздрив його здібності «ніде й ні в чому не губитись», тому що цього мені постійно бракувало. Він їхав до Уінтона, щоб виконати якесь доручення місіс Кейс, і незабаром, попрощавшись з нами, побіг до поїзда, який стояв на протилежному кінці платформи. Відходячи, він зглянувся з Аліс, і мені здалося, що вона йому кивнула, хоч, може, я і помилився, бо чимдуж кинувся до каси за квитками.

Нарешті ми сиділи з Алісон у поїзді, що йшов до Ардфіллана. Після короткої подорожі залізницею ми поспішили в порт, де сіли на маленький пароплавчик «Люсі Ештон», що курсував між Ардфілланом та Арденкейплом. Розглянувшись довкола, ми вибрали затишне місце і з величезною цікавістю дивились на маневрування судна, що вибиралось з порту на широкий простір.

Ховаючись від зливи, я з тривогою звернувсь до Алісон:

— Якщо тобі погано тут, давай підемо вниз.

Щічки Аліс розчервонілись од вітру і дощу, а її темносиній беретик, здавалося, був вигаптуваний алмазними краплинами.

— Мені тут більш подобається, — гукнула дівчина, перекриваючи сердите бурхання хвиль та завивання вітру. — Та й скоро розгодиниться. Он бачиш — синя смуга.

І справді, я теж помітив синю смугу, що скоро злилася з другою і стала витісняти чорні хмари. А ось проглянуло і сонечко, і все навколо засміялось. Така вже особливість нашої природи: ніколи зразу не вгадаєш, чи буде дощ, чи навпаки,— погожий день.

— Барометр нашого «Язона» не збрехав! — зраділо кинув я.

Аліс погодилась зі мною.

— Слухай-но, Робі... не називай його «Язоном». — Вона помовчала.