Читати книгу - "Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська"

Він підвівся з-за столика, залишивши на ньому гроші за її каву.

— Тоді вбережіть його. Якщо зможете. Бо він сам себе — ніколи не береже.

Коли він пішов, Злата ще довго сиділа нерухомо, обіймаючи руками тепле горнятко з латте. Її серце билося глухо й нерівно, а в голові панувала тиша. Але це вже була не порожня, гнітюча тиша, як раніше, а тиша, сповнена розбитих на друзки думок. І ці розбиті частини повільно, але впевнено почали складатись у якусь нову, невідому їй раніше форму.

«А може, я весь цей час думала не про любов, а про відчайдушну втечу? Може, я насправді тікала не від Дена – а від самої себе, від тієї порожнечі, що оселилася всередині?»

У відображенні вікна навпроти вона побачила своє власне обличчя. Зморене, сумне, але вже не порожнє. Бо в глибині її очей повільно, але впевнено зароджувалося якесь важливе, доленосне рішення.

---

Двері квартири Злати відчинилися неочікувано. На порозі стояв Ден. Його обличчя виглядало виснаженим, очі були червоними, ніби він не спав усю ніч. У руках він тримав невеликий букет білих лілій – її улюблені квіти, символ чистоти та примирення.

— Злато… — його голос прозвучав хрипко, сповнений щирого жалю. — Я… мені дуже шкода. За все. Я був сліпий, егоїстичний мудак. Я не цінував тебе. Я думав лише про себе, про свої проблеми.

Вона мовчки впустила його. Ден обережно пройшов до вітальні, поставив квіти на журнальний столик. Повітря було напруженим, кожне слово важило тонну.

— Я не знаю, чи зможеш ти мене колись пробачити, — продовжив він, опустивши голову. — Але я мусив це сказати. Я люблю тебе, Злато. По-справжньому. І я готовий боротися за тебе, якщо ти даси мені хоч найменший шанс. Я обіцяю змінитися. Я буду уважнішим, турботливішим. Я знову стану тим Деном, якого ти колись покохала.

Злата дивилася на нього, намагаючись розгледіти за цими щирими словами справжні наміри. В її серці боролися біль від образи та слабка іскорка надії. Вона згадала безтурботні роки з Деном, їхні спільні мрії, ті моменти щирої радості, які колись їх єднали.

— Це буде непросто, Ден, — нарешті промовила вона тихо. — Ти завдав мені сильного болю. Я почувалася самотньою, непотрібною. І Алекс… він був поруч, підтримував мене. Між нами виникла… близькість. Але…Я тебе не зраджувала.

Вона замовкла, підбираючи слова.

— Я розумію, що наші стосунки з тобою мають довгу історію. Ми багато пережили разом. І, можливо… можливо, ти заслуговуєш на ще один шанс. Але це буде останній шанс, Ден. Якщо ти мене зрадиш, я не зможу тебе пробачити.

Обличчя Дена просвітліло. Він підійшов до неї, обережно взяв її руки у свої.

— Дякую, Злато. Дякую тобі за цю можливість. Я не підведу тебе. Я зроблю все, щоб повернути твою довіру.

Злата відвела погляд. У її думках з’явився образ Алекса – його щира усмішка, його підтримка, його поцілунок, сповнений відчаю. Вона відчула легкий укол жалю, але розуміла, що її майбутнє – з Деном. Їхній зв’язок був глибшим, тривалішим.

— Мені потрібно поговорити з Алексом, — сказала вона, відриваючи погляд від Дена. — Ми повинні все з’ясувати. Ми залишимося друзями. Тільки друзями.

Ден кивнув, хоча в його очах майнула ледь помітна тінь ревнощів.

— Я розумію. Зроби те, що вважаєш за потрібне. Я буду чекати. І я зроблю все, щоб ти знову була щасливою.

Злата відчула важкість прийнятого рішення, але водночас – і певну легкість. Попереду був складний шлях, але вона вирішила дати їхній спільній історії з Деном ще один шанс, сподіваючись, що цього разу вони зможуть побудувати міцніші та щиріші стосунки. А Алекс… він завжди залишиться в її серці як важлива частина її життя, як друг, який підтримав її у важкий момент.

Світло в університетській аудиторії, перетвореній на вечірковий простір, миготіло різнокольоровими спалахами. Під стелею хиталися сріблясті кулі, на стінах світили гірлянди, які ламали очі, ніби намагались замаскувати порожнечу в очах людей. Гучна музика била в груди ритмом, який мав би розганяти кров, але лише розбивав її по краплях. Сміх лунав гучно, майже істерично, наче всі присутні боялися тиші. Хтось танцював на підвіконні, розмахуючи келихом. Хтось — уже втретє — пролив коктейль на підлогу. Було гамірно. І водночас — самотньо. Злата стояла біля імпровізованого столика з пластиковим стаканчиком соку. Вона не хотіла алкоголю. Вона взагалі нічого не хотіла. Її очі ковзали по людях, як по вітрині: чужі, шумні, ніби з іншої реальності. Її знову несло у спогади. Розмова з батьком Алекса — ще свіжа. Слова про біль, про дитину, що рятує замість того, щоб жити. Про любов, яка нічого не гарантує. І про Алекса — не того, що цілує, а того, що терпить. Вона думала про нього більше, ніж мала б. Більше, ніж дозволено. Вона обіцяла Дену, що поговорить з Алексом, і закінчить це дружбою. Їй необхідно з ним зустрітись І саме в цей момент реальність вдарила сильніше.

 — Слухай, — нахилилась до неї Марта, одна з дівчат з курсу, трохи захмеліла, із блискітками під очима, — а ти бачила сторіс тієї лондонської дівчини Дена? Він же твій колишній? Гарячий хлопець.

Злата підвела брову. Її серце пропустило удар.

 — Якої дівчини?

 — Та блонди з якимись трешовими губами. Вона ще постила його сторіс, коли він там навчався, а тепер пише, що за ним сумує.— Марта хмикнула і скривила усмішку. — Я тобі ща кину. Він їй лайкнув.