Читати книгу - "Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська"

Вона відкрила інстаграм і вже через мить екран телефону Злати світився яскравим відео. Вона одразу впізнала сорочку, яку вона йому подарувала, і яка, з його слів, була зіпсована. "Я її залив кавою, люба. Був роздратований весь день." Так він казав.

Бар. Гучна музика. Ден. Сидить поруч із блондинкою в облягаючій сукні. Її рука на його плечі. Його усмішка — така ж, як тоді, коли він казав Златі, що сумує. І потім — вона цілує його в шию. Він не відштовхує. Навпаки. Він сміється та лижеться з нею. Камера хитається, чути голоси.

Підпис @darcy_doll: This night was fireee! ��❤️ Miss you, sweety. І його сьогоднішній коментар “I'll be back soon and we'll do it again, doll.”

Далі було пролистано ще декілька Reels з подібним змістом. Злата не пам’ятала, як прибрала телефон. Її пальці стиснули його так, що побіліли кісточки. Серце билося глухо, як у підвалі, де давно не було світла.

У грудях щось стискалося, але сльози не йшли. Вона стояла — серед натовпу, музики, сміху — і ніби падала всередину себе. Відлуння в голові: “Він брехав. Брехав, дивлячись у вічі. Він був там. З нею. Поки я…”

 — Вибач, — прошепотіла вона. Але не знала, кому. Марті? Собі? Тим моментам, у які щиро вірила? Вона розвернулась і вийшла. Не попрощалась. Не озирнулась. Холодний вечірній вітер ударив по щоках, і Злата нарешті вдихнула. Глибоко. Але повітря боліло. Наче воно теж знало правду. “Як він міг? Чому я знову в це повірила? Що зі мною не так?”

Дорога мерехтіла від ліхтарів, як тунель без виходу. В голові шуміло, ніби вона йшла під водою. Люди навколо сміялись, обіймались, щось святкували. Її свято закінчилось ще до того, як почалось. Телефон спалахнув у кишені. Повідомлення від Дена: “Де ти, кохана? Я прийшов на вечірку, а ти пішла?” Злата навіть не відкрила повідомлення. Засунула телефон глибоко в пальто. І пішла. Просто пішла, в темряву. Нікуди конкретно. Тільки вперед — аби втекти від себе теперішньої.

Кожен її крок лунав у серці, як биття барабанів. Але всередині не було музики. Там була тиша. Страшна, тягуча, ніби світ замовк разом із довірою. “Я думала, це я не витримую. Але, схоже, це просто — не любов.”

І вперше за довгий час вона не чекала ні на кого. Не хотіла, щоб хтось її наздоганяв. Не хотіла пояснень. Просто хотіла — мовчати. Йти. Дихати. І хоч трохи — не боліти. Вона йшла без мети. Вулиці змінювалися: шумні проспекти, мовчазні провулки, темні дворики, де пахло вологим камінням і димом з димаря. Місто розтікалось перед очима, як акварель, розмита до меж. Вітрини миготіли різдвяним світлом, пари тримались за руки, таксі зупинялись, люди кудись поспішали — всі жили. Крім неї. Злата зупинилась біля закладу з великим вікном, за яким хтось грав на гітарі. Її вуха вловили знайомий тембр. Щось у ньому стискало серце. Вона ступила кілька кроків ближче. Це було невеличке арт-кафе, з мікрофоном біля бару, де місцеві музиканти іноді влаштовували міні-виступи. Серед звичних облич — відео на проекторі. І вона впізнала голос. Він був усюди. І він був про неї. “Я будував тебе в своїх снах, Шепотів — мов молитву на ніч. ” Пісня. Його пісня.

На екрані — кліп. Новий. І Алекс, на сцені, але не як зірка. Він — оголений, емоційно. Камера ловить крупні плани: руки, що тремтять на гітарі. Очі, які ніби шукають когось у темряві залу. Порожнеча за спиною, один прожектор попереду. Він співає так, ніби з кожним словом щось із нього зникає. “Це все, що мене вбиває щодня. Я не твій, але й не чужий.” Злата спинилась, притиснулася спиною до холодної цегляної стіни. Її коліна тремтіли. В голові — знову голос Дена. Його брехня. Його дотики, які тепер здавались фальшивими. І водночас — Алекс. Його дотик, якого не було, але вона його пам’ятала. Його голос, який відкривав у ній щось, чого вона боялася. “Це не просто пісня. Це — зізнання. Це — той самий погляд. Та сама розмова. Все, що я не сказала. Все, чого він не зміг сказати в очі.”

Її руки здригнулись. Вона відкрила інстаграм гурту. Пост з кліпом. Підпис: “Parts of what we never had. But loved anyway.” Тисячі лайків. Коментарі. Але їй було байдуже. Бо ця пісня була не для натовпу. Вона була — для неї. Як і той погляд на концерті. Як той поцілунок. "Я втекла, бо не могла вибрати. Бо вибирала не те. А він — говорив мовою, яку я не чула. До цього моменту." Вона стояла, слухала до кінця. Сльози не текли, але серце стискалося. Бо все стало очевидним. Не Ден. Не його «любов». Не його «майбутнє». Її любов — жива. Груба. Недосконала. Але справжня. І вона співала просто в неї.