Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

— Гаразд — тоді впустіть його, — відказав Каладін. — Дрегі, наглядай звідти за всім, що внизу.

— Слухаю! — відповів той і підтюпцем побіг у напрямку сходів.

— А що за небезпеку для ясновельможних Холінів ви тут убачаєте? — спитала подвижниця, схрещуючи руки на грудях.

— Я зауважую багато зброї, — відповів Каладін, — а ще багато тих, хто входить і виходить. А онде… то, бува, не Сколкозбройці? І справді: що ж тут може піти не так?

Він значуще глянув на подвижницю, і жінка, зітхнувши, віддала ключа помічникові, який побіг доганяти Дрегі.

Каладін розставив на спостережні позиції решту людей, і ті розійшлися. Залишилися тільки вони удвох із Моашем, який, зачувши про Сколкозбройці, одразу повернувся в той бік і тепер жадібно дивився на них. У центр піщаної арени виступило двоє світлооких із мечами. Один Сколкозброєць був довгий і тонкий, із великою поперечною гардою, а інший — величезний, широкий, із застрашливими шипами (трішки схожими на омахи полум’я), що виступали з обох крайок уздовж нижньої третини леза. На вигострених пругах обох мечів було захисне покриття — неначе часткові піхви.

— Гм, — видобув Моаш, — щось я не впізнаю́ жодного, хоча гадав, наче знаю в обличчя всіх Сколкозбройних у таборі.

— То не справжні Сколкозбройні, — втрутилася подвижниця. — В них королівська Зброя.

— Елгокар позичає іншим свого Сколкозбройця? — здивувався Каладін.

— Це велична традиція, — відказала подвижниця — на позір роздратована тим, що такі речі треба пояснювати. — Колись, до возз’єднання Алеткару, великі князі запровадили її у власних вотчинах, а тепер це почесний обов’язок короля — надавати для тренувань свої Зброю та Збрую. Заради спільного блага світлоокі алетійської армії мають уміти користуватися Сколками. Опанувати їх непросто, але якщо Сколкозбройний поляже в бою, дуже важливо, щоб його трофеями негайно скористалися.

«В цьому є сенс», — подумав Каладін, хоча йому було важко уявити собі, щоб якийсь світлоокий дозволив чужим торкнутися свого Сколкозбройця.

— У короля таких мечів аж два?

— Один батьків — він залишив його в себе, щоб традиція опанування Зброї не перевелася. — Подвижниця кинула погляд на бійців, які проводили спаринг. — Алеткар завше мав найкращі Сколкозбройці в цілому світі. Ця традиція — частина нашого єства. Король натякав, що одного дня може подарувати батьків клинок гідному воїнові.

Каладін із розумінням кивнув і сказав:

— Непогано придумано. Поб’юся об заклад, що тренуватися приходить хмара народу. Адже кожен сподівається довести: саме він — найуправніший і найдостойніший. Елгокар обрав гарний спосіб заманити людей на тренувальний майданчик.

Подвижниця фиркнула й пішла пріч, а Каладін задивився на Сколкозбройці, що виблискували в повітрі. Чоловіки, які орудували ними, заледве розуміли, що роблять. Справжні Сколкозбройні, яких він бачив — і з якими він бився — не заточувалися, махаючи довжелезними клинками, неначе ломаками. Навіть Адолін під час недавньої дуелі…

— Каладіне, буря тебе забирай… — кинув Моаш, дивлячись у спину подвижниці, яка віддалялася. — І ти ще велітимеш мені шануватися?

— Га?

— Ти не додав «Його Величність», говорячи про короля, — пояснив йому Моаш, — а далі натякнув, що світлоокі, які приходять сюди тренуватися, — ледарі, яких треба заманювати. Я гадав, наче ми маємо уникати конфліктів із ними?

Каладін відвів погляд від поєдинку. Він відволікся й говорив, не подумавши.

— Маєш рацію, — погодився командир. — Дякую за нагадування.

Моаш кивнув — мовляв, на здоров’я.

— А тепер іди стань біля входу, — мовив Каладін, показуючи, де саме. У дворик зайшов гурт паршменів, несучи якісь ящики — мабуть, із провіантом. Ці точно не мали становити загрози. Чи мали? — Звертай особливу увагу на слуг, зброєносців і всіх на позір некривдних осіб, які наближатимуться до синів великого князя Далінара. Ніж під ребро від когось із таких суб’єктів став би чи не найкращим способом скоїти вбивство.

— Гаразд. Але, скажи мені, Келе: що за один цей Амарам?

Капітан різко обернувся до Моаша.

— Я бачу, як ти дивишся на нього, — пояснив той. — Бачу вираз на твоєму обличчі, коли хтось із мостонавідників про нього згадує. Що він тобі заподіяв?

— Я служив у його армії, — відказав Каладін. — Саме звідти мене…

Моаш жестом указав на командирове чоло.

— То це його робота?

— Так.

— Значить, ніякий він не герой, хай що там про нього подейкують, — сказав на це Моаш — здається, вдоволено.

— Чорнішої душі, ніж у нього, я ще ніколи не бачив.

Моаш узяв Каладіна за руку:

— Ми ж іще сквитаємося з ними — із Садеасом, з Амарамом? Із тими, хто заподіяв нам стільки зла?

Довкола Моаша завирували спрени гніву — наче калюжі крові на піску.

Командир глянув йому у вічі й кивнув.

— Мені цього досить, — відповів той, узявши ратище на плече, і побіг на позицію, що її вказав Каладін.

— От і йому треба навчитися частіше усміхатися, — прошепотіла Сил.

Каладін не помітив, як та пурхала поблизу й тепер опустилася йому на плече.

Капітан розвернувся та обійшов майданчик по периметру, зауважуючи кожен вхід-вихід. Можливо, він перестраховувався, але Каладін був із тих, хто любить виконувати всяку роботу відповідально. Тим паче, що він цілу вічність тільки те й робив, що рятував Четвертий міст.

Хоч інколи йому здавалося, що цю роботу неможливо виконати добре. Минулого тижня під час великобурі хтось удруге прослизнув у Далінарові покої й нашкрябав на стіні нове число. За зворотного відліку воно вказувало на ту саму дату, до котрої залишалося ледь-ледь понад місяць.

Великий князь здавався спокійним і наказав не розголошувати того інциденту. Буря забирай… Може, він сам писав ті ґліфи, коли з ним траплялися напади? А чи йшлося про якогось спрена? Адже Каладін був певен: цього разу прокрастися повз нього не зміг би ніхто.

— Хочеш поговорити про те, що не дає тобі спокою? — спитала Сил зі свого «сидіння».

— Мене тривожить, що ж то відбувається під час великобур із Далінаром, — відказав Каладін. — Ті числа… щось тут не те… Ти й досі зауважуєш тих спренів?

— Схожих на червоні блискавиці? — запитала Сил. — Здається, так. Їх важко розгледіти. А ти їх не бачив?

Каладін похитав головою й, піднявши ратище, ступив на галерею, яка облямовувала піщаний майданчик, і зазирнув у приміщення, де зберігали інвентар. На стіні висіли дерев’яні тренувальні мечі — подекуди завбільшки як Сколкозбройці — а також шкіряне спорядження для спарингів.

— Тебе непокоїть тільки це? — допитувалася Сил.

— А що ж іще?

— Амарам із Далінаром.

— Тут якраз усе просто: Далінар Холін товаришує з одним із наймерзенніших убивць, що їх я лише зустрічав. То й що? Далінар — світлоокий. І, певне, водить дружбу з багатьма горлорізами.

— Каладіне… — промовила Сил.

— А знаєш: Амарам гірший за Садеаса, — повів той далі, обходячи приміщення, щоб перевірити, чи немає додаткових дверей. — Усім відомо, що Садеас негідник, але він хоч би не кривить душею. «Ти мостонавідник, — каже він, — і я вичавлю з тебе все, що зможу, до самої твоєї смерті».